Він саме розкурював люльку, коли відчинилися двері і на порозі з боязким і втомленим виглядом з’явився Барні Меєрсон.
— Ну? — поцікавився Лео, завзято пахкаючи люлькою.
— Я... — протягнув Барні. Він розвернувся до міс Фуґате, яка зайшла за ним, махнув рукою, поглянув на Лео і сказав: — Хай там як, ви повернулись.
— Звісно, я повернувся. Я збудував собі сходи прямо сюди. Може, розповіси, чому ти нічого не зробив? Думаю, ні. Бо ж, як ти кажеш, у цьому не було потреби. Тепер я знаю, що таке цей новий препарат Жуй-Ц. Він, безперечно, гірший, ніж Цукер-К. Я в цьому переконався. Безсумнівно, це звичайний галюциноген. А тепер до справи. Елдрич переконав ООН підтримати Жуй-Ц, стверджуючи, що він дає змогу пережити справжню реінкарнацію, що відповідає релігійним переконанням понад половини членів правління Генеральної асамблеї, а також цього індійського негідника Гепберна-Гілберта. Однак він їх обманув, бо Жуй-Ц нічого такого не дає. Але найгірше те, що Жуй-Ц соліпсистський. Завдяки Цукер-К ти переживаєш справжній міжособистісний досвід, під час того як решта мешканців твого барака... — Він роздратовано замовк. — Міс Фуґате, в чому річ? На що ви дивитесь?
— Перепрошую, містере Булеро, але під вашим столом якась істота, — пробурмотіла Роні Фуґате.
Нахилившись, Лео зазирнув під стіл.
Між стільницею і підлогою втиснулося якесь створіння; воно дивилося на нього незмигним поглядом зелених очей.
— Геть звідси! — сказав Лео, а тоді розвернувся до Барні: — Знайди якусь лінійку чи віник. Треба чимось його прогнати.
Барні вийшов з офісу.
— Чорт забирай, міс Фуґате, — мовив Лео, раз у раз затягуючись люлькою. — Навіть думати не хочу, що воно таке. І що це означає.
Адже це могло означати те, що Елдрич... в образі маленької дівчинки Моніки... мав рацію, коли та сказала: «Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть».
Створіння вилізло з-під столу й посунуло до виходу. Воно протиснулося під дверима і зникло.
Ще страшніше, ніж глюки. Він таки встиг роздивитися.
— Що ж, — сказав Лео. — Шкода, міс Фуґате, але ви можете повертатися у свій офіс. Нам із вами немає жодного сенсу обговорювати план заходів проти нагальної появи Жуй-Ц на ринку. Адже я ні з ким не говорю. Я просто сиджу тут і теревеню сам із собою.
Його охопив похмурий настрій. Елдрич обвів його круг пальця і до того ж продемонстрував справжність, або принаймні видиму справжність, досвіду під впливом Жуй-Ц. Навіть він сплутав його з реальністю. Лише цей страшний, навмисне створений Елдричем жук видав правду.
Інакше, — подумав Лео, — я міг би застрягнути тут довіку.
Як казав Елдрич, провести сто років у цьому ерзац-всесвіті.
Господи,— подумав він,— Палмер Елдрич мене переміг.
— Міс Фуґате, — сказав Лео, — прошу, не стійте, повертайтеся у свій офіс.
Він підвівся, підійшов до кулера й набрав у паперовий стаканчик мінеральної води. Несправжня вода для несправжнього тіла, — спало йому на думку. На очах у несправжньої працівниці.
— Міс Фуґате, — запитав Лео, — а ви справді коханка містера Меєрсона?
— Так, містере Булеро, — кивнула вона. — Як я вам і казала.
— І ви не станете моєю, — похитав він головою. — Бо я надто старий і надто еволюціонований. Але знаєте... звичайно, не знаєте... у цьому всесвіті я маю певну владу, хоч і обмежену. Я можу переробити своє тіло, зробити себе молодим.
Або, — подумав Лео, — зробити старою тебе. Як тобі таке сподобалося б? Він випив воду й жбурнув стаканчик у сміттєпровід; не дивлячись на міс Фуґате, він подумав: «Ти мого віку. Ба навіть старша. Подивимось. Тобі зараз приблизно дев’яносто два. Принаймні в цьому світі. Ти постаріла, тут... Час збіг для тебе швидше, бо ти відмовила мені, а я не люблю, коли мені відмовляють. А взагалі, тобі вже понад сотню, ти зморщена, висхла, беззуба і сліпа. Ти — річ».
Позаду почувся сухий скрегіт, вдих. І тремтячий різкий голос, схожий на крик переляканої пташки:
— О, містере Булеро...
Я передумав, — подумав Лео. Ти така, як і була; беру свої слова назад, гаразд? Він озирнувся й побачив Роні Фуґате чи принаймні те, що стояло на тому місці, де вона була востаннє. Павутиння, переплетені грона сірих грибів, що утворювали хиткий стовбур... Він побачив голову з впалими щоками, мертвими очицями, сповненими м’якого білого слизу, що скрапував густими повільними слізьми; ці очі намагалися благати, проте не могли, оскільки не мали змоги його побачити.
— Ти така, як і була, — різко сказав Лео і заплющив очі. — Скажеш мені, коли все закінчиться.
Кроки. Чоловічі. Це Барні знову зайшов у кабінет.
— Господи, — закляк він на місці.
— Вона ще не повернула собі звичного вигляду? — не розплющуючи очей, запитав Лео.
— Вона? Де Роні? І що це таке?
Лео розплющив очі.
То була не Роні Фуґате, навіть не її древня подоба; то була калюжа, але не води. Ця калюжа була жива, і в ній плавали гострі зазублені сірі скалки.
Густа тваниста субстанція, яка спершу поволі розтікалася навсібіч, враз затремтіла й зібралась докупи; тверді шматки сірої речовини, що плавали посередині калюжі, сплелися в грубу кулю, увінчану перекрученими і сплутаними пасмами волосся. Проступили розмиті обриси порожніх очиць; поступово з’являвся череп якоїсь майбутньої форми життя: це чудовисько ожило згідно з підсвідомим бажанням Лео, аби дівчина відчула на собі найжахливіші аспекти еволюції.
Заклацала щелепа, відкриваючись і закриваючись так, ніби хтось смикав за огидні невидимі дроти; не припиняючи дрейфувати в калюжі, вона проквакала:
— Бачте, містере Булеро, вона стільки не прожила. А ви про це й не подумали.
Голос, поза сумнівом, належав не Роні Фуґате; хай навіть віддалено, проте він нагадував голос Моніки, що долинав мовби з далекого протилежного кінця навощеної мотузки.
— Ви схотіли, щоб їй було за сотню років, а вона доживе лише до сімдесяти. Тож вона вже тридцять років як була мертва, коли ви вирішили її оживити. Ось, чого ви захотіли. Ба навіть гірше...
Беззубі щелепи загойдалися, і на нього витріщилися порожні очиці.
— Вона еволюціонувала не за життя, а вже лежачи в землі.
Череп припинив пищати й поступово розвалився; його частини розпливлися врізнобіч, і видимість живої подоби знову зникла.
— Лео, витягни нас звідси, — за якийсь час проказав Барні.
— Гей, Палмере, — мовив Лео, не надто володіючи своїм голосом, що від страху зазвучав по-дитячому: — Гей, знаєш що? Я здаюсь. Справді.
Килим під його ногами враз зогнив, зробився схожим на кашу, після чого пустив паростки, ожив і проріс зеленими стеблами; Лео побачив, що той перетворюється на траву. Затим, перетворившись на пил, обвалилися стіни і стеля; їхні рештки безшумно, мов попіл, осипалися долі. Вгорі з’явилося спокійне, незаймане блакитне небо.
З кийком на колінах на траві сиділа Моніка; поряд з нею стояв портфель із доктором Смайлом.
— Ви хочете лишити містера Меєрсона? — поцікавилася дівчинка. — Я так не думаю. Я приберу його разом з усім, що ви створили. Гаразд?
Вона усміхнулася.
— Гаразд,— задихаючись від хвилювання, погодився Лео.
Пороззиравшись навкруги, він не побачив нічого, крім зеленої рівнини; навіть пил, з якого складалися «Набори П. П.», сама будівля і люди всередині неї, увесь кудись зник, за винятком тонкого шару на його руках і піджаку; Лео машинально обтрусився.
— Бо ти порох,— мовила Моніка,— і до пороху...
— Гаразд! — гучно сказав він. — Зрозуміло. Не треба забивати мені цим голову. Отже, все було по-справжньому. То й що? Чорт забирай, Елдрич, ти мене переконав: ти можеш робити тут усе, що тобі заманеться, а я тут — ніщо, просто фантом.
Він відчув, як його охопила ненависть до Палмера Елдрича, і подумав: «Якщо я коли-небудь звідси виберусь, якщо мені вдасться від тебе, паскудо, втекти...»
— Годі, годі, — з вогником в очах зупинила його дівчинка. — Я не радила б вам так висловлюватися, та ви й не будете, адже я вам цього не дозволю. Я навіть не казатиму, що я зроблю, якщо ви не припините, але, містере Булеро, ви ж мене знаєте, чи не так?