— Я хотів би на ній одружитися, — раптом сказав він.
— На кому? — перепитав Тод. — На Прудкій Пет чи на новенькій?
— Він про Пет, — фиркнув Норм Шайн.
— Е ні,— серйозно сказала Еелен.— І я думаю, що це добре. Тепер у нас буде чотири пари замість трьох пар і одного чоловіка, тобто одного зайвого.
— А тут можна чимось напитися? — поцікавився Барні.
— Звісно,— відповів Норм.— У нас є алкоголь... Паршивий ерзац-джин, зате восьмидесятиградусний. Те, що треба.
— Дай мені трохи,— попросив Барні, дістаючи гаманець.
— Він безкоштовний. ООНівські кораблі забезпечення скидають його цистернами.
Норм підійшов до шафи, дістав ключ і відчинив її.
— Скажи, Меєрсон, чому тобі закортіло напитися? — запитав Сем Ріґан. — Через нас? Через барак? Через Марс загалом?
— Ні.
Ні перше, ні друге, ні третє; річ в Енн і розпаді її особистості. У тому, що вона ковтнула всю Цукер-К за раз, у тому, що не змогла повірити, впоратись, у тому, що здалась. Це був знак, який стосувався його теж; у тому, що відбулося, Барні побачив себе.
Можливо, якщо йому вдасться допомогти їй, то він зможе допомогти й собі. А якщо ні...
Інтуїція підказувала йому, що в іншому разі їм обом настане кінець. І для нього, і для Енн Марс означатиме смерть. І та, вочевидь, не забариться.
9
Після трансляції Енн Готорн очуняла мовчазною і засмученою. Поганий знак; мабуть,— подумав він,— тепер у неї також з’явилося схоже передчуття. Хай там як, але вона нічого про це не сказала; просто встала й одразу пішла по свій громіздкий захисний костюм.
— Маю повертатися в «Лляну косу». Дякую, що дозволили скористатися вашим набором,— сказала Енн, поки всі стояли й спостерігали, як вона одягається. — Вибач, Барні, — понуривши голову, додала вона. — Я не мала би лишати тебе самого.
Він пішки провів її через нічну пустелю до барака; ніхто з них не зронив ані слова, доки вони важко ступали по піску, остерігаючись, як їм і наказували, місцевих хижаків — шакалоподібних марсіанських тварюк, що володіли телепатією. Втім, їм не трапилося жодної.
— Ну, і як воно? — врешті поцікавився Барні.
— Бути безсоромною білявою лялечкою з цілою купою дрантя, хлопцем, машиною і... — Енн аж здригнулася.— Жахливо. Ні, не так. Просто... безглуздо. У цьому нічого нема. Наче я знову стала підлітком.
— Еге ж, — погодився він. У цьому й була вся Прудка Пет.
— Барні,— тихо проказала вона,— мені терміново треба знайти щось інше. Допоможеш мені? Як на мене, ти розумний, зрілий і досвідчений. Трансляція мені не допоможе... Жуй-Ц — також, бо я відчуваю до нього внутрішній спротив. Я його не вживатиму, розумієш? Так, я бачу, що ти все розумієш. Чорт, ти ж навіть один єдиний раз спробувати відмовився, а отже, ти маєш розуміти.
Вона стисла його руку і притулилася до нього в темряві.
— Барні, я знаю ще дещо. Їм також це остогиділо. Поки ми були там, усередині тих ляльок, вони тільки те й робили, що сварилися. Вони не відчули жодної насолоди.
— Господи.
— Прикро,— освітлюючи шлях ліхтарем, мовила Енн. — Я б хотіла, щоб було навпаки. Мені шкода їх більше, ніж...
Вона замовкла, якийсь час ішла мовчки, а тоді різко сказала:
— Барні, я змінилась. Я відчуваю це. Я хочу тут посидіти... Ось тут. Ти і я, в темряві, самі. А потім, ну ти знаєш... мені ж не треба цього казати?
— Ні, — визнав він. — Але річ у тім, що потім ти шкодуватимеш. І я також, через твою реакцію.
— Може, я помолюсь, — сказала Енн. — Молитися важко. Треба знати як. Ти молишся не за себе, а за інших. Ми називаємо це молитвою про заступництво. І молишся ти не Богу, який десь там, на небесах... а Святому Духові всередині. Це інше. Він — Параклет. Ти читав Павла?
— Якого Павла?
— Новий заповіт. Його послання до коринтян або до римлян... ну, ти знаєш. Павло каже, що наш ворог — це смерть. Це наш останній ворог, а тому, я думаю, найголовніший. За Павлом, усі ми отруєні, й отруєні не тільки наші тіла, а й душі. І те, й інше має померти, і тоді ми зможемо возродитися в нових тілах — неплотських, нетлінних. Розумієш? А знаєш, коли я була Прудкою Пет, от щойно... у мене з’явилося дивовижне відчуття, неначе я... Звісно, про таке не можна ні говорити, ні вірити в це, але...
— Але тобі здалося, наче це — воно, — закінчив за неї Барні. — Ти на це й чекала. Ти знала про цю подібність... Ти сама згадувала про неї на кораблі.
І багато хто помітив це також.
— Так, — визнала вона. — Але я не усвідомлювала, що...
Вона розвернулася в темряві обличчям до нього, однак він ледве міг її роздивитися.
— Трансляція — єдина крихта вічності, доступна нам по цей бік смерті. А отже, це — спокуса. Якби не ця жахлива лялька, ця Прудка Пет...
— Жуй-Ц, — сказав Барні.
— І я про це подумала. Якби ж це було так, як Павло говорить, коли тлінна людина стає нетлінною... тоді, Барні, я не втрималася б. Я просто змушена була би спробувати Жуй-Ц. Я не змогла би чекати до кінця життя... Тут, на Марсі, це може бути років п’ятдесят... Пів століття!
Її пробрав дрож.
— Навіщо чекати, коли ти можеш отримати це зараз?
— Той, хто пробував Жуй-Ц, розповів мені, що то був найгірший досвід у його житті, — сказав Барні.
— У якому сенсі? — стривожилася вона.
— Він опинився в царстві людини чи істоти, яку вважав абсолютним злом і яка вселяла йому страх. Він вибрався звідти лише тому, що йому пощастило, і він про це знав.
— Барні, чому ти потрапив на Марс? — запитала Енн. — Тільки не кажи, що через повістку. Такий розумний чоловік, як ти, міг би звернутися до психіатра...
— Я тут, бо припустився помилки, — відповів Барні.
За твоєю термінологією, це називається «гріх», — подумав він. Втім, за моєю також.
— Ти завдав комусь шкоди, так? — запитала Енн.
Він стенув плечима.
— І тепер ти тут до кінця своїх днів, — сказала вона. — Барні, ти можеш дістати мені Жуй-Ц?
— Скоро зможу.
Незабаром він так чи так натрапить на одного з пушерів Палмера Елдрича; щодо цього сумнівів не було. Поклавши руку їй на плече, Барні сказав:
— Але ти запросто можеш дістати його собі й сама.
Поки вони йшли, Енн притислась до нього, і він обійняв її; вона не пручалась, насправді, навіть зітхнула з полегшенням.
— Барні, я маю тобі дещо показати. Брошуру, що її дала мені моя сусідка. Вона сказала, що днями їм скинули цілу пачку. Це від тих, хто стоїть за Жуй-Ц.
Енн порилась у кишенях об’ємистої куртки і присвітила ліхтарем; Барні побачив складений папірець.
— Прочитай. І ти зрозумієш, чому в мене таке ставлення до Жуй-Ц... чому для мене це духовна дилема.
Піднісши брошуру до світла, він прочитав перший рядок; великими чорними літерами було написано:
БОГ
ОБІЦЯЄ ВІЧНЕ ЖИТТЯ.
МИ МОЖЕМО
ЙОГО ДАТИ.
— Бачиш?
— Бачу.
Читати далі в нього не виникло жодного бажання; склавши папірець, він з важким серцем віддав його.
— Нічогенький слоган.
— Це правда.
— Не повна брехня, — відказав Барні, — але до правди далеченько.
Цікаво, що з цього гірше? Важко сказати. В ідеальній ситуації за виказане в брошурі богохульство Палмер Елдрич мав би померти на місці, та цього не станеться. Злий прибулець просочився до нас з Проксими і тепер пропонує те, за що ми молилися протягом двох тисяч років, — подумав він. Чому ми відчуваємо, що це погано? Важко сказати, але це так. Можливо, тому, що це означає прив’язаність до Елдрича, яку пізнав Лео; відтепер Елдрич буде з нами постійно; він проникне в наші життя. А Той, хто оберігав нас у минулому, просто вирішив не втручатись.