Щоразу, як ми транслюватимемося, — подумав Барні,— ми бачитимемо не Бога, а Палмера Елдрича.
І вголос сказав:
— Якщо Жуй-Ц тобі не допоможе...
— Не кажи такого.
— Якщо Палмер Елдрич тобі не допоможе, то, можливо...
Він замовк. Перед ними був барак «Лляна коса»; його вхід тьмяно світився серед марсіанської темряви.
— Ти вдома.
Йому не хотілося відпускати її; Барні обійняв її за плечі і пригадав, що сказав про неї своїм сусідам.
— Повертайся зі мною, — запропонував він. — До «Вітрянкового рудника». Ми візьмемо шлюб. Офіційно, з усіма формальностями.
Вона витріщилася на нього і... розсміялася.
Неймовірно.
— Це означає «ні»? — дерев’яним голосом запитав Барні.
— Що таке «Вітрянковий рудник»? — перепитала Енн.— А... зрозуміла. Кодова назва твого барака. Вибач, Барні. Я ненавмисне. Але моя відповідь, звісно, «ні».
Вона відступила від нього й відчинила зовнішні двері вхідного відсіку. Аж раптом поставила ліхтар і, простягнувши руки, зробила крок назустріч Барні.
— Давай покохаємося.
— Не тут. Надто близько до входу, — перелякався він.
— Де хочеш. Веди мене, — вона обвила його шию руками. — Ну ж бо. Не гайнуй часу.
І він не став.
Підхопивши Енн на руки, Барні відніс її подалі від барака.
— Божечки, — сказала вона, коли він поклав її в темряві на пісок; Енн схопила ротом повітря, вочевидь, від раптової хвилі холоду, що накрила їх, проникаючи під важкі костюми, які тепер не так захищали, як заважали відчути істинне тепло.
Один із законів термодинаміки, — подумав він. Теплообмін; між нами рухаються молекули, її змішуються з моїми... Це ентропія? Ні, ще ні.
— Ой бо... — скрикнула в темряві вона.
— Тобі боляче?
— Ні, вибач, будь ласка.
Від холоду в нього заніміли спина й вуха; цей холод випромінювало небо. Він щосили намагався на нього не зважати, але в голові крутилися думки про ковдру, товсту шерстяну ковдру — дивно перейматися цим у такий час. Барні уявляв її м’якість, відчуття дотику її шерстинок до тіла, її важкість. Замість крихкого фригідного розрідженого повітря, яке доводилося ковтати, широко розкриваючи рота, неначе ось-ось сконаєш.
— Ти... вмираєш? — спитала вона.
— Просто нема чим дихати. Це повітря...
— Бідний, бідний... Боже правий! Я забула твоє ім’я.
— Чортзна-що.
— Барні!
Він міцно стиснув її в обіймах.
— Ні! Не зупиняйся!
Вона вигнула спину дугою. У неї стукотіли зуби.
— Я й не збирався, — відказав він.
— О-о-о-о-ох!
Він засміявся.
— Не смійся з мене.
— Я не зі зла.
Довга мовчанка. Потім: «У-уф». Вона підскочила, немов реанімована експериментальним ударом електрошоку. Його блідошкіра й гонорова оголена власність умить перетворилася на високу й худющу знезеленену нервову систему жаби, яку перевірили на життєздатність за допомогою стороннього предмета. Жертва удару струмом, а чи струменем. Хай там як, але вона не заперечувала. Світла й справжня, поступлива. Нарешті доступна.
— Все гаразд?
— Так,— відказала вона.— Так, Барні. Все просто пречудово. Так!
Пізніше, уже повертаючись на налитих свинцем ногах до свого барака, Барні міркував: «Можливо, я роблю за Палмера Елдрича його роботу. Ламаю її, деморалізую... ніби до того вона була не такою. Ніби всі ми не були такими».
Щось заступило йому шлях.
Завмерши, він намацав у кишені куртки видану йому зброю; крім страшних шакалів-телепатів тут траплялися, зокрема, вночі ще й інші злісні тварюки, які жалили та кусались... Барні обережно посвітив ліхтарем, очікуючи побачити якогось химерного слизняка з купою мацаків. Натомість перед ним виявився корабель: невеличка швидкісна модель з малою вагою; його сопла досі диміли, тож, очевидно, він щойно приземлився. Певно, сідав з вимкненими двигунами,— вирішив Барні,— оскільки ніякого шуму чути не було.
З корабля виліз чоловік, обтрусився, увімкнув ліхтар, освітив Барні Меєрсона і пробурчав:
— Я Аллен Фейн. Де я вас тільки не шукав. Лео хоче, щоб ви підтримували з ним зв’язок через мене. Я вестиму зашифровані телетрансляції, а ви дивитиметеся їх у себе в бараці. Ось вам ключ до шифру.
Фейн простягнув Барні тонку книжечку.
— Ви ж знаєте, хто я, чи не так?
— Диск-жокей.
Дивні дива; ця зустріч з працівником супутника «Наборів П.П.» посеред нічної марсіанської пустелі здавалася Барні нереальною.
— Дякую, — сказав він, узявши книжку з шифром. — І що мені треба буде робити? Записувати ваші слова, а потім потайки їх розшифровувати?
— У вашому відсіку встановлять персональний телеприймач. Ми домовилися про це, наголосивши на тому, що оскільки ви на Марсі новачок, то страждатимете...
— Добре,— кивнув Барні.
— Отже, ви вже знайшли собі подружку,— сказав Фейн. — Вибачте, що скористався інфрачервоним прожектором, але...
— Не вибачу.
— Скоро ви переконаєтесь, що про такі справи таємниць на Марсі майже немає. Це як жити в маленькому містечку, до того ж усі колоністи ласі до новин, зокрема до будь-яких скандалів. Я просто зобов’язаний усе знати, адже моя робота полягає в тому, щоб тримати руку на пульсі та розголошувати те, що дозволено... Звісно ж, багато чого мені не дозволено. То хто ця дівчина?
— Навіть не знаю, — уїдливо відказав Барні. — Темно було. Не роздивився.
Після цього він рушив в обхід корабля.
— Зачекайте. Маю сказати вам ось що: у цьому районі вже працює пушер Жуй-Ц, і, за нашими розрахунками, він спробує вийти на ваш барак завтра вранці. Тож будьте готові. Купіть товар при свідках. Вони мають бачити весь процес купівлі-продажу. Потім, коли жуватимете його, переконайтеся, аби ваші сусіди мали змогу засвідчити, що саме ви вживали. Ясно? — сказав Фейн, а тоді додав: — І спробуйте розговорити пушера. Нехай дасть вам якомога більші гарантії, — усні, звісно ж. Нехай він сам продасть вам товар. Не просіть. Зрозуміло?
— І що я за це отримаю? — запитав Барні.
— Прошу?
— Лео так і не сказав...
— Я скажу вам ось що, — прошепотів Фейн. — Ми вивеземо вас із Марсу. Така ваша винагорода.
Помовчавши, Барні уточнив:
— Ви серйозно?
— Звісно, нелегально. Тільки ООН може законно повернути вас на Терру, але цього ніколи не станеться. Ми ж зробимо ось що: якось уночі відвеземо вас у Маєток Вінні-Пуха.
— І я там житиму?
— Доки хірурги Лео не зроблять вам нове обличчя, відбитки пальців і стоп, малюнок цефалічної хвилі, тобто доки не зроблять з вас нову людину. Тоді, можливо, ви знову обіймете вашу стару посаду в «Наборах П.П.». Як я розумію, ви відповідали за Нью-Йорк. Два, два з половиною роки, і ви повернетеся туди знову. Тож не втрачайте надії.
— А може, я цього не хочу, — проказав Барні.
— Що? Звісно ж, хочете. Кожен колоніст хоче...
— Я подумаю над цим і повідомлю. Але, можливо, я захочу чогось іншого.
Він думав про Енн. Повернутися на Терру і знову опинитися на борту, можливо, навіть із Роні Фуґате... На якомусь глибинному, інстинктивному рівні він відчував, що це не настільки приваблює його, як він очікував. Марс або ж інтимна близькість із Енн Готорн ще більше його змінили; цікаво, що саме так на нього вплинуло. І те, і те? В будь-якому разі, — подумав він, — я сам сюди зголосився; призов тут, насправді, ні до чого. І не треба про це забувати.
— Меєрсон,— сказав Аллен Фейн,— мені відомо про деякі обставини справи. Ви спокутуєте провину. Це ж так?
— І ви туди ж? — здивувався Барні. Схоже, що тут релігія проникла в усі сфери життя.
— Вам може не подобатися слово, — відказав Фейн, — але воно точне. Послухайте, Меєрсон, на той час, коли ми повеземо вас у Маєток Вінні-Пуха, ваша спокута вже буде достатньою. Є дещо, чого ви ще не знаєте. Погляньте сюди.
Він неохоче показав маленький пластиковий тюбик. Контейнер.
— Що це? — збентежено спитав Барні.
— Ваша хвороба. Порадившись із профі, Лео вирішив, що ваших свідчень у суді про шкоду для здоров’я буде недостатньо. Вони наполягатимуть на повному обстеженні.