— Жуй-Ц,— затамувавши подих, проказала Мері Ріґан. — О, і як багато! Містере Елдрич, скільки з нас?
— За все — п’ять шкірок, — сказав Елдрич.
Трактор висунув маленьку шухлядку, призначену спеціально для шкірок.
Посперечавшись, колоністи дійшли згоди й поклали п’ять шкірок у шухлядку; та одразу ж сховалась, а трактор розвернувся й помчав назад до корабля. Палмер Елдрич лишився; нематеріальний, сіроликий, великий. Схоже, він насолоджувався цим, — подумав Барні. Його не турбувало те, що Лео Булеро мав ще якісь карти в рукаві; Елдрич мав з цього зиск.
Усвідомлення цього зіпсувало йому настрій, і він сам-один рушив до вбогої розчищеної ділянки, яка колись мала стати його городом. Розвернувшись спиною до колоністів і Елдрича, Барні завів автономний механізм; той засвистів і загудів, важко й гучно всмоктуючи в себе пісок. Цікаво, чи надовго його стане. І як тут, на Марсі, щось відремонтувати? Мабуть, люди просто опускають руки; вочевидь, ніхто тут нічого не ремонтує.
З-за спини Барні почув голос Елдрича:
— Тепер, містере Меєрсон, ви можете жувати до кінця ваших днів.
Він мимохіть озирнувся; це був не фантазм; нарешті справжній Елдрич.
— Так, — відказав Барні. — Що може бути краще?
Він продовжив колупатися в ковші автономного екскаватора.
— Де на Марсі можна відремонтувати обладнання? — запитав він. — ООН про це дбає?
— Звідки мені знати? — мовив Елдрич.
Шматок ковша відвалився й опинився в руках Барні; він підхопив його, зважив. Уламок, що за формою нагадував монтувалку, був доволі важкий. Я можу вбити його цим,— подумав Барні. Просто тут, на цьому місці. Але чи вирішить це проблему? Ні токсину, ні епілептичних нападів, ні судів... Однак вони відплатять мені. Я переживу Елдрича лише на кілька годин.
Але... невже це того не варте?
Барні розвернувся. І все сталося так швидко, що він не встиг навіть усвідомити, що відбулося. Корабель вистрілив лазерним променем, і Барні відчув сильний удар, коли той торкнувся металевого уламка в його руках. Водночас Палмер Елдрич, плавно, мов у танці, відступив назад і, здолавши слабку марсіанську гравітацію, підстрибнув, наче повітряна куля, та — Барні не повірив власним очам, — скалячи величезні сталеві зуби й вимахуючи протезом руки, полетів подалі; його довготелесе тіло повільно оберталося в повітрі. Затим по синусоїдальній траєкторії він рвучко сіпнувся до корабля, немовби хтось потягнув його за прозорий трос. Зник як не було. За ним одразу ж закрився носовий люк, і Елдрич опинився всередині. В безпеці.
— Навіщо він це зробив? — здивувався Норм Шайн, стоячи поміж решти колоністів. — Заради Бога, що там між вами сталося?
Барні змовчав; він випустив із тремтячих рук рештки металевого прута на пісок. Схожі на попіл, крихкі й сухі, вони розсипалися, щойно торкнулися землі.
— Меєрсон і Елдрич посварилися, — сказав Тод Морріс. — Так і не знайшли спільної мови.
— Хай там як, — відказав Норм, — але Жуй-Ц в нас. А тобі, Меєрсон, на майбутнє ліпше триматися від Елдрича подалі. Купувати буду я. Якби я знав, що через твою співпрацю з Булеро...
— Колишню співпрацю,— машинально виправив Барні і продовжив лагодити поламаний ківш автономного екскаватора. Його перша спроба вбити Палмера Елдрича провалилася. Чи випаде йому така нагода ще?
І чи була вона в нього зараз?
Як на нього, відповідь на обидва питання була одна — «ні».
Пізніше мешканці «Вітрянкового рудника» зібралися разом, щоб спробувати наркотик. Усі були напружені й серйозні; один за одним вони відкривали пакетики з Жуй-Ц і мовчки передавали їх по колу.
— Уф, — скривилася Френ Шайн. — На смак — просто жах.
— На смак, на шмак, — нетерпляче перекривив її Норм, а тоді розжував сам і зауважив: — А й справді. Як гнилі гриби.
Він стоїчно проковтнув шматок і продовжив жувати.
— Гек...
Норм зблював.
— Та ще й без набору... — проказала Гелен Морріс. — Куди ми взагалі потрапимо? Мені страшно, — раптом зізналась вона. — Ми будемо всі разом? Норме, ти в цьому впевнений?
— Яка різниця, — жуючи, відказав Сем Ріґан.
— Дивіться, — сказав Барні.
Всі зацікавлено на нього поглянули; щось у його голосі змусило їх послухатися.
— Я кладу Жуй-Ц в рот, — сказав він і зробив це. — Бачите ж? Так?
Барні почав жувати.
— А тепер я жую його.
В нього загупало серце. Господи, — подумав він. Чи я впораюсь?
— Так, бачимо, — кивнув Тод Морріс. — І що? Ти зараз надуєшся і злетиш у повітря, як Елдрич, чи що?
Тод теж відкрив свій пакетик. Вони всі жують, всі семеро, — подумав Барні. І заплющив очі.
Наступне, що він побачив, це дружину, яка схилилася над ним.
— Я кажу, ти хочеш ще один мангеттен чи ні? — сказала вона. — Бо якщо так, то мені треба наказати холодильнику приготувати більше льоду.
— Емілі, — проказав він.
— Так, любий, — уїдливо відказала вона. — Коли ти так називаєш мене на ім’я, я знаю, що ти збираєшся прочитати мені чергову лекцію. Що цього разу?
Емілі сіла на бильце крісла навпроти нього і поправила спідницю; на ній була прекрасна блакитно-біла мексиканська спідниця з запахом і ручним розписом, яку він подарував їй на Різдво.
— Я готова.
— Жодних... лекцій, — сказав Барні.
Невже я справді так роблю? Завжди виголошую тиради? Похитуючись, він звівся на ноги; у нього паморочилася голова, і щоб не впасти, він схопився рукою за торшер.
— Та ти налигався, — дивлячись на нього, сказала Емілі.
Налигався. Він не чув цього слова ще з коледжу; воно давно вийшло з моди, але Емілі, звісно ж, продовжувала його вживати.
— Зараз кажуть «наклюкався»,— якомога розбірливіше проказав Барні. — Невже так важко запам’ятати? Наклюкався.
Невпевненою ходою він рушив до кухонної шафки, де стояв алкоголь.
— Наклюкався, — зітхнула Емілі.
У неї був засмучений вигляд; він помітив це, але не міг зрозуміти чому.
— Барні, — попросила вона, — не пий так багато, добре? «Налигався», «наклюкався» — називай це як хочеш, але суть однакова. Мабуть, це я винна. Ти стільки п’єш через те, що я тобі не підходжу.
Вона хутко втерла з правого ока сльозу; знову цей звичний, дратівливий, схожий на тик рух.
— Річ не в тобі, — відказав він. — Просто в мене завищені стандарти.
Мене навчили вимагати від інших більшого,— подумав Барні. Вимагати, щоб вони були такі ж поважні та надійні, як я, а не розплескувалися весь час в емоціях і не могли себе контролювати.
Але вона — мисткиня. Чи радше так звана мисткиня. Богема. Оце вже ближче. Життя мисткині без таланту. Він почав змішувати черговий коктейль; цього разу лише бурбон і вода, без льоду; він налив Old Crow просто з пляшки, не скориставшись чаркою.
— Коли ти так наливаєш, — зауважила Емілі, — я знаю, що ти злишся, і ми зараз посваримось. Ненавиджу це.
— То забирайся, — сказав Барні.
— На біса! Не хочу я нікуди йти! Невже ти не можеш просто... — вона безпорадно змахнула руками. — Просто бути добрішим, чуйнішим чи що... Навчитись не зважати на... — її голос згаснув, і вона майже нечутно закінчила: — на мої недоліки.
— Але на них неможливо не зважати, — сказав він. — Я б залюбки. Думаєш, мені хочеться жити з людиною, яка не здатна нічого довести до кінця і не має соціального статусу? От, наприклад, коли... А, до біса!
Який сенс? Емілі неможливо перевиховати; вона просто-напросто ледарка. Її ідеальний день — це валятися, тинятися, бавитися з жирними, схожими на екскременти фарбами або годинами місити руками мокру сіру глину у великому глеку. А тим часом...
Час тікав крізь пальці. А весь світ, усі, хто працював на містера Булеро, і консультанти з пре-моди зокрема, росли, розширювалися і процвітали. Мені ніколи не стати консультантом з пре-моди в Нью-Йорку, — казав він собі. Я назавжди застрягну в цьому Детройті, де не з’являється нічого, абсолютно нічого нового.