— Щастя не для мене, панотче. Скоро, як ви висловилися, я потребуватиму ваших послуг — уперше й востаннє.
— Ні, пані, ви не помрете з горя, хоч воно й гнітить вас; щоб у цьому переконатися, досить глянути на ваше обличчя. Якби вам судилося вмерти, ви не були б тепер у Сен-Ланжі. Нас зводить у могилу не так горе, як ошукані надії. Якось одна людина зазнала ще нестерпніших, ще жахливіших мук, ніж ви — і не вмерла.
Маркіза недовірливо похитала головою.
— Я справді знаю таку людину, пані. Її горе було таким великим, що ваші страждання здадуться вам легкими порівняно до тих, які пережила вона…
Чи довга самотність почала гнітити маркізу, чи їй захотілося полегшити свою наболілу душу перед іншою уважною душею, але вона подивилася на священика таким очікувальним поглядом, зміст якого було неважко витлумачити.
— Людина, про яку я вам згадав, пані, — почав розповідати кюре, — була батьком трьох синів — тільки вони лишилися у нього від колись численної родини. Спочатку він втратив батьків, потім дочку й дружину, яких ніжно любив. Він жив сам у провінційній глушині, у невеличкому маєтку, де колись був такий щасливий. Усі його три сини служили у війську, і кожен мав чин за вислугу років. Під час «Ста днів» старший перевівся у гвардію і став полковником; середній був командиром артилерійського батальйону, а наймолодший командував ескадроном драгунів. Пані, усі троє любили свого батька не менше, ніж він любив їх. Якщо ви знаєте, наскільки безтурботні молоді люди, наскільки захоплені вони своїми пристрастями (настільки захоплені, що в них завжди бракує часу виявити увагу до родини), то ви зрозумієте з одного тільки прикладу, якою великою була їхня любов до бідолашного старого батька, що жив лише ними і задля них: не минало й тижня, щоб він не отримував листа від одного з синів. Правда, і він ніколи не виявляв щодо них ні слабкості душевної, яка підриває пошану дітей, ні несправедливої суворості, яка ображає їх, ні себелюбства, яке їх відштовхує. Ні, він був для них більше, ніж батьком, він став їхнім братом, другом. Перед тим як сини мали вирушити до Бельгії, він поїхав попрощатися з ними в Париж; він хотів з'ясувати, чи добрі в них коні, чи не потребують вони чогось. Провівши їх, він повернувся додому. Почалася війна. Батько отримав листа з Флерюса, листа з Ліньї — усе йшло гаразд. Потім відбулася битва під Ватерлоо, ви знаєте її наслідки. Вся Франція вдяглася в жалобу. Всі родини жили в глибокій тривозі. А наш батько, ви ж розумієте, пані, жив чеканням; він не знав ні спокою, ні відпочинку — читав газети, щодня ходив на пошту. Одного вечора йому повідомили, що з'явився слуга його сина, полковника. Старий побачив, що той сидить верхи на коні свого хазяїна; запитувати було нічого; полковник був убитий — його розтрощило в бою гарматним ядром. Пізно ввечері з'явився і слуга наймолодшого сина — наймолодший син поліг на другий день битви. Вже опівночі прийшов якийсь артилерист і повідомив про загибель середнього сина — останньої надії, яка ще жевріла в батька протягом тих кількох годин. Атож, пані, усі вони загинули! — Священик помовчав і, здолавши хвилювання, тихо додав: — А батько досі живий! Він зрозумів, що коли Бог залишив його на світі, значить йому судилося страждати, і він страждає; відтоді він знайшов собі притулок у лоні церкви. А що йому було робити?
Маркіза підвела очі, подивилася в обличчя старого кюре, освітлене смиренням і тихою журбою, й почула слова, які зворушили її до сліз:
— Він став священиком, пані. Він був висвячений у слуги господні слізьми, перш ніж його висвятили перед вівтарем.
На мить у кімнаті запанувала тиша. Маркіза й кюре дивилися крізь вікно на туманний обрій, наче могли побачити там тих, кого вже не було на світі.
— Не міським священиком, а простим сільським кюре, — додав старий.
— У Сен-Ланжі? — спитала вона, втираючи сльози.
— Так, пані.
Ніколи ще скорбота не здавалася Жюлі такою величною; слова «так, пані» проникли їй у серце і наповнили його незглибимим смутком. Цей голос, що тихо звучав у вухах, перевертав їй душу. То був справді голос самого нещастя, голос проникливий, серйозний, з якого ніби вихоплювалися невидимі струми.
— Панотче, — озвалася маркіза, і в тоні її голосу зазвучали перші ноти шанобливості, — а що ж зі мною станеться, як я не помру?
— Адже ви маєте дочку, пані.
— Так, — холодно відповіла маркіза.
Кюре пильно глянув на неї — таким поглядом дивиться лікар на небезпечно хворого — і вирішив докласти всіх зусиль, щоб відбити цю жінку в духа зла, який уже простер над нею свою руку.
— Думаю, ви переконалися, пані, що ми повинні вживатися зі своїм горем і що тільки в релігії можна знайти розраду. Дозвольте мені прийти ще раз. Я хочу, щоб до вас дійшов голос людини, яка вміє співчувати горю, і яка, погодьтеся, не має в собі нічого страшного.
— Приходьте, панотче. Дякую, що згадали про мене.
— Отже, до скорого побачення, пані.
Ці відвідини, можна сказати, пом'якшили горе маркізи, чиї душевні сили були до краю напружені від розпачу й життя в самотині. Священик наче влив їй у серце цілющий бальзам; його натхнені вірою слова принесли їй заспокоєння. Крім того, вона пережила радість, схожу на радість в'язня, коли, спізнавши всю безнадію самоти і тягар кайданів, він раптом чує, що в стіну стукає сусід і, відповівши йому стуком, починає обмінюватися з ним думками. Несподівано з'явилася людина, якій вона могла звірити душу. Та незабаром маркіза знову поринула в гіркі роздуми і, подібно до в'язня, сказала собі, що товариш по нещастю не полегшить ні її кайданів, ні майбутнього. Щодо священика, то він не хотів уже в перші свої відвідини відстрашити цю жінку, поглинуту своєю чисто егоїстичною зажурою; але він сподівався, що наступного разу йому пощастить пробудити в ній віру. Через день він знову прийшов, і з того, як зустріла його маркіза, зрозумів, що його візит бажаний.
— Скажіть, маркізо, — почав старий, — чи доводилося вам коли-небудь замислюватися про безмір людських страждань? Чи звертали ви свої помисли до неба? Чи бачили ви оті неозорі світи, які, применшуючи нашу вагу і гординю нашу, тим самим умаляють і наші печалі?
— Ні, панотче, — відповіла вона. — Закони суспільства надто гнітять мою душу і терзають її надто жорстоко, щоб я могла піднестись на небеса. Та звичаї, заведені в світському товаристві, мабуть, ще несправедливіші, ніж закони. О, цей вищий світ!
— Наш обов'язок, пані, підкорятися і законам, і звичаям. Закон — це слово, а звичаї — дії суспільства.
— Підкорятися суспільству? — заперечила маркіза, не приховуючи своєї відрази. — Ох, панотче, всі наші прикрості від нього. Бог не створив жодного закону, що призводив би до нещастя; але люди, об'єднавшись у суспільство, спотворили його повеління. Ми, жінки, більше скривджені цивілізацією, ніж природою. Природа завдає нам фізичних страждань, яких ви не полегшили, а цивілізація розвинула в нас почуття, які ви постійно обманюєте. Природа знищує слабких, а ви прирікаєте їх на життя, тобто на муки. Тільки ми, жінки, несемо на собі тягар шлюбу, цієї підвалини нинішнього суспільства; чоловіки в ньому вільні, а ми — рабині обов'язку. Ми повинні віддавати вам усе своє життя, ви ж нам віддаєте лічені хвилини. І нарешті, чоловік робить вибір, а ми лише сліпо підкоряємося. О панотче, вам я усе можу сказати. Так от, шлюб у наші дні видається мені узаконеною проституцією. Ось джерело моїх страждань. Але, мабуть, я одна серед цих нещасливих створінь, скутих фатальними узами, не смію нарікати на долю! Я сама обрала собі лихо, я прагнула цього заміжжя.
Вона замовкла, залившись гіркими слізьми.
— Загнана в безвихідь, я знайшла посеред океану скорботи острівець і ступила на нього. Там я могла страждати, як мені заманеться; все зніс ураган. І ось я знову безпорадна, і нема в мене опори, нема снаги змагатися з бурями.
— Снагу нам дає віра в Бога, — сказав священик. — І якщо вам немає кого любити в нашому земному падолі, то хіба не маєте ви обов'язків?