— Мамо, Елена не хоче гратися! — пожалівся хлопчик, скориставшись хвилиною, коли мати й молодик зупинилися на мосту Гобеленів.
— Дай їй спокій, Шарлю. Ти ж бо знаєш, вона завжди вередує.
Коли Елена почула ці слова, які мати промовила цілком бездумно і зразу ж пішла зі своїм молодим супутником назад, на очах у неї виступили сльози. Вона мовчки проковтнула їх, потім кинула на брата глибокий погляд, який видався мені непоясненним, і з похмурою зосередженістю почала роздивлятися крутий укіс, на краю якого стояв хлопчик, річку Б'євру, міст, краєвид і мене.
Я побоявся, що щаслива пара помітить мою присутність, і я стану на заваді їхній розмові, тому тихенько відійшов за бузиновий живопліт. Густе листя сховало мене від чужих поглядів. Я спокійно всівся на схилі пагорка, трохи вище бульвару, сперся підборіддям на гілку бузини і мовчки поглядав то на мальовничий краєвид, то на дівчинку з диким виразом очей, яку мені було видно крізь просвіти в живоплоті. Не бачачи мене більше, Елена начебто стривожилась, її карі очі з незбагненною цікавістю шукали мене в глибині алеї, за деревами. Чого ж вона хотіла від мене? В цю мить у тиші, мов щебетання пташки, пролунав дзвінкий сміх Шарля. Вродливий молодик, білявий, як і хлопчик, підкидав малого й цілував, говорячи йому ті незв'язні ласкаві слова, які цілком міняють своє значення, коли ми вживаємо їх у дружній розмові з дітьми. Мати всміхалася, дивлячись на їхню гру, і час від часу промовляла — мабуть, упівголоса — слова, що виходили з глибини серця, і тоді її супутник зупинявся й дивився на неї синіми очима, сповненими палкої радості, сповненими обожнювання, їхні голоси зливалися з вигуками малого і звучали напрочуд лагідно. Всі троє були чарівні. Ця мила сцена надавала невимовної привабливості чудовому краєвиду. Вродлива, білолиця, сміхотлива жінка і дитя кохання, чоловік у всьому розквіті молодості, чисте синє небо, нарешті повна гармонія в природі — все це веселило душу. Я відчув, що мимоволі всміхаюся, наче то я сам утішався щастям. Молодий красень прислухався — пробило дев'яту годину. Він ніжно поцілував жінку, яка зразу стала серйозною і майже сумною, і попрямував до свого кабріолета. Екіпаж, яким правив старий слуга, повільно рушив йому назустріч. Белькотіння хлопчини-улюбленця злилося із цмоканням прощальних поцілунків, якими нагородив його молодик. А коли вже той сів у кабріолет, коли жінка, застигши нерухомо, стала дослухатися до дедалі тихшого стукотіння коліс, дивлячись, як здіймається хмара куряви над зеленою алеєю бульвару, Шарль підбіг до сестри, яка стояла біля мосту, й до мене долинув його сріблястий голосок:
— Чому ж ти не підійшла попрощатися з моїм любим другом?
Елена кинула на брата, що зупинився на краю урвища, страшний погляд — навряд чи такий погляд коли-небудь спалахував у очах дитини — і з люттю штовхнула його. Шарль покотився по крутому схилу, налетів на коріння, його відкинуло на гострі камені, об які він розбив собі лоба і, обливаючись кров'ю, упав у каламутну річку. З-під білявої голівки навсібіч розлетілися брудні бризки. Я почув розпачливі зойки бідолашного хлопчика, але вони відразу й стихли, їх заглушила твань, у якій він зник, булькнувши туди, наче важкий камінь. Усе це відбулося зі швидкістю блискавки. Я миттю підхопився на ноги і збіг по стежці до річки. Елена була приголомшена і пронизливо кричала:
— Мамо, мамо!
А мати була вже тут, поруч мене. Вона прилетіла, мов пташка. Але ні материнські очі, ні мої не могли впізнати місце, де втопилася дитина. Вода була чорна й вирувала на широкому просторі. Дно Б'єври там футів на десять вкрите рідкою багнюкою. Дитині судилося загинути, і врятувати її ніхто б не зміг. Був недільний ранок, усі ще спочивали, і на Б'єврі не виднілося ні човнів, ні рибалок. Я ніде не побачив ні жердини, щоб хоч обмацати дно смердючого потоку, ні жодної живої душі. Чи слід було мені розповідати про цей жахливий випадок, про таємницю того нещастя? Можливо, Елена помстилася за батька? Одне очевидно: її ревнощі були карою божою. Але я здригнувся, глянувши на матір. Якому жахливому допиту піддасть її чоловік, вічний її суддя? А вона ж іще приведе з собою непідкупного свідка. Чоло в дитинстві світиться, шкіра на обличчі прозора, і брехня у тому віці нагадує вогонь, від якого червоніє навіть погляд. Проте нещаслива жінка ще не думала про муку, яка чекала на неї вдома. Вона вдивлялася в Б'євру.
Така подія мала жахливо відбитися на житті жінки, і ми розповімо про одне її страхітливе відлуння з тих, які вряди-годи затьмарювали кохання Жюлі.
Десь років через два або три, якось увечері, у маркіза де Ванденеса, що в ту пору носив жалобу по батькові й був заклопотаний справами впорядкування своїх прав на спадщину, сидів нотар. То був не дрібний нотар, як у романі Стерна{28}, а гладкий і поважний паризький нотар, один із тих шанованих і в міру дурних людей, які здатні роз'ятрити в клієнта невидиму рану, а тоді з подивом запитувати, чому він стогне. Якщо ж випадково вони довідуються, чому їхня дурість завдала смертельного удару, то кажуть: «Таж я нічого не знав!» Одне слово, то був чесний нотар-йолоп, у чиєму житті не існувало нічого, крім актів. Поруч із дипломатом сиділа пані д'Еглемон. Генерал не став чекати кінця обіду, ввічливо попрощався й повіз своїх дітей на бульвари дивитися виставу чи в Гете, чи в Амбігю-Комік{29}. Хоч мелодрами і збуджують почуття, у Парижі вважають їх корисними й для дітей, бо в них завжди торжествує справедливість. Генерал поїхав, не дочекавшись десерту, бо дочці й синові захотілося прибути в театр до того, як підіймуть завісу, і вони не давали йому спокою.
Нотар, незворушний нотар, нездатний навіть здивуватися, чому це пані д'Еглемон відіслала чоловіка та дітей у театр, а сама залишилася, сидів на стільці, мов приклеєний. Виникла якась суперечка, десерт затягся, і слуги не поспішали подавати каву. Дорогоцінний час минав, і вродлива гостя не приховувала нетерпіння: її можна було порівняти з породистим конем, який перед скачками б'є копитом об землю. Нотар анічогісінько не тямив ні в конях, ні в жінках і думав, що маркіза — просто жінка аж надто жвава й непосидюча. Він був у захваті від того, що сидить у товаристві великосвітської дами та знаменитого державного діяча й намагався вразити їх своєю дотепністю; вдавану усмішку маркізи, роздратованої до нестями, він приймав за схвалення і базікав безугаву. Уже господар дому разом із своєю гостею кілька разів дозволили собі змовчати, у той час як нотар чекав похвали й заохочення. Та чортів йолоп не розумів цих красномовних пауз і, втупивши погляд у полум'я в каміні, намагався пригадати ще яку-небудь кумедну історію. Тоді дипломат промовисто подивився на свого годинника, а красуня маркіза наділа капелюшок, ніби збираючись іти, але все не йшла. Нотар нічого не бачив, нічого не чув. Він захоплювався собою, він був переконаний, що маркіза в захваті від його розповідей і тому не йде.