— Кат його забери! — вигукнув генерал. — Добрий приціл! Мабуть, гармати в них якісь особливі.
— О, коли той чортяка озветься, то краще мовчати, — сказав один матрос. — Парижанин і англійського фрегата не побоїться…
— Ми загинули! — тоном безнадії вигукнув капітан, який, навівши підзорну трубу на берег, не зміг нічого там розрізнити. — Ми ще далі від Франції, ніж мені здавалося.
— Навіщо упадати в розпач? — сказав генерал. — Усі ваші пасажири — французи, вони зафрахтували корабель. А ви ж кажете, цей пірат — парижанин. То звеліть підняти білий прапор і…
— І він пустить нас на дно, — відповів капітан. — Він з тих, хто ні перед чим не зупиниться, коли є нагода взяти багату здобич.
— Ну, якщо він справжній пірат…
— Який там пірат, — сердито заперечив матрос. — У нього все по закону. Він знає, що робить.
— Ну тоді покорімося своїй долі! — вигукнув генерал, звівши погляд до неба.
У нього вистачило мужності стримати сльози.
Тільки-но він вимовив ці слова, як пролунав другий постріл з гармати. Ядро, пущене з більшою влучністю, пробило корпус «Святого Фердінанда».
— Лягти в дрейф! — звелів засмучений капітан.
Матрос, який обстоював честь Парижанина, став вельми вправно допомагати здійсненню цього маневру, спричиненого безвихідним становищем судна. У гнітючому чеканні минуло півгодини. Смертельний жах опанував пасажирів судна. «Святий Фердінанд» віз чотири мільйони піастрів, які складали багатство п'ятьох французів, і гроші генерала — мільйон сто тисяч франків. «Отелло» був уже на відстані десяти рушничних пострілів; на ньому ясно виднілися грізні жерла дванадцяти гармат, готових відкрити вогонь. Здавалося, вітер, роздмухуваний самим дияволом, підганяв корабель; але погляд бувалого моряка легко вгадував, чим пояснюється ця швидкість, — досить було придивитись до обрисів брига, до його видовженого вузького корпусу, до високого рангоуту, до того, як скроєні вітрила, яка чудова і легка вся оснастка, з якою спритністю, з якою узгодженістю, наче одна людина, діє вся команда, точно вгадуючи напрямок вітру й бездоганно підлагоджуючи під нього стіну білих полотнищ. Струнка дерев'яна споруда, здавалося, дихала впевненістю у своїй силі, була моторна і кмітлива, як скаковий кінь або хижий птах. Матроси на корсарському кораблі рухалися мовчки і в разі опору були готові враз пустити на дно беззахисне торговельне судно, яке, на щастя для себе, принишкло і скидалося на провинного школяра, захопленого зненацька вчителем.
— Адже в нас є гармати! — вигукнув генерал, стиснувши руку капітана.
Капітан кинув на старого воїна погляд, сповнений мужності та розпачу, і сказав:
— А люди?
Маркіз оглянув людей на «Святому Фердінанді» і здригнувся. Четверо негоціантів були бліді й тремтіли від страху, а матроси, з'юрмившись навколо одного із своїх, мабуть, домовлялися про те, щоб перейти на бік «Отелло» — вони дивилися на піратський корабель із жадібною цікавістю. Лише боцман, капітан і маркіз обмінялися поглядами, в яких не було страху.
— Знаєте, капітане Гомес, я вже одного разу попрощався зі своєю батьківщиною та сім'єю, і тоді моє серце було розбите горем. Невже знову мені доведеться попрощатися з ними — і вже навіки — саме тоді, коли я несу своїм дітям радість і щастя?
Генерал відвернувся, і коли його гнівні сльози закапали в море, побачив стернового матроса, який уплав добирався до піратського корабля.
— Цього разу ви таки справді попрощаєтеся з ними навіки, — сказав капітан.
Іспанця злякав безумний погляд француза. Обидва кораблі вже стали бортом до борту, і генерал, побачивши зблизька команду піратського брига, повірив зловісному пророкуванню Гомеса. Біля кожної гармати стояло по три чоловіки. Вони скидалися на бронзові статуї — так атлетично були збудовані, такими вугластими були їхні обличчя, такими мускулистими — руки. Навіть смерть не повалила б з ніг могутніх хлоп'ят. Матроси — добре озброєні, діяльні, спритні й дужі — теж стояли нерухомо. Їхні суворі обличчя засмагли на сонці, тіла загрубіли від тяжкої праці. Їхні очі палахкотіли, в них світилися рішучість і кмітливість, пекельне торжество. Глибока мовчанка, що панувала на верхній палубі піратського корабля, чорній від людей і капелюхів, свідчила про незламну дисципліну, про те, що чиясь могутня воля приборкує цих демонів у людській подобі. Ватаг стояв біля грот-щогли, схрестивши руки; він був неозброєний, і тільки сокира лежала в нього біля ніг. Крислатий повстяний капелюх захищав йому голову від сонця й затінював обличчя. Гармаші, вояки й матроси, схожі на собак, що принишкли біля ніг хазяїна, дивились то на свого капітана, то на торговельне судно. Коли два бриги зіткнулися, поштовх пробудив корсара від задуми, і він щось прошепотів на вухо своєму молодому помічникові, який стояв за два кроки від нього.
— На абордаж! — вигукнув молодий пірат.
І через мить «Отелло» уже взяв «Святого Фердінанда» на абордажні гаки. Корсар неголосно віддавав накази, помічник їх повторював, а пірати — кожен знав свої обов'язки заздалегідь — преспокійно посунули на палубу захопленого корабля, наче семінаристи на службу божу, пов'язали там матросів та пасажирів і захопили здобич. Вони швидко і вправно перетягли на палубу «Отелло» бочки з піастрами та їстівними припасами і всіх людей зі «Святого Фердінанда». Генералові здалося, що він бачить сон, коли його, із зв'язаними руками й ногами, пожбурили на якийсь лантух, ніби й сам він був річчю. Корсар, його помічник і один з матросів, що, мабуть, виконував обов'язки боцмана, почали радитись. Нарада тривала недовго, потім матрос свиснув: пірати підбігли до нього, а тоді, за його наказом, пострибали всі на борт «Святого Фердінанда», здерлися на щогли і заходилися стягувати вниз вітрила й снасті з такою поквапністю, з якою солдат на полі битви роздягає вбитого товариша, спокусившись на його шинель і черевики.
— Тепер нам кінець, — спокійно сказав маркізові капітан-іспанець, який уважно стежив поглядом за жестами трьох верховод, поки вони радилися, та за рухами матросів, які розбирали оснастку його брига.
— Чому ви так думаєте? — не менш спокійно запитав генерал.
— А що їм з нами робити? — відповів іспанець. — Мабуть, вони зараз вирішили, що їм навряд чи вдасться продати «Святого Фердінанда» у французьких або в іспанських портах, і вони потоплять його, щоб спекатися. Ну а нас… невже ви сподіваєтеся, що вони візьмуть на себе мороку й годуватимуть нас, коли самі не знають, до якого порту причалити?
Не встиг капітан мовити ці слова, як генерал почув розпачливі зойки і глухий плюскіт, що буває, коли у воду падають зразу кілька людей. Він обернувся — чотирьох французів-негоціантів як не було. Генерал перевів нажаханий погляд до борту — восьмеро лютих гармашів ще не встигли опустити руки.