Він перелякано оглядів присутніх.
— Мої друзі.
— Стороннім сюди вхід заборонено. Ти це прекрасно знаєш.
Чоловік продовжував повільно просуватися до виходу. Богдана підійшла до Василя впритул.
— Це в тебе та книга, що ми тоді роздивлялися?
Василь притиснув книгу до себе, закриваючи обкладинку руками.
— Ти помиляєшся. Це інша. Ну добре, вам вже час іти. Прошу залишити приміщення.
Василь тремтячою рукою показав на двері. Богдана не звернула на це уваги і продовжувала вдивлятися у обкладинку.
— Яка інша, я ж бачу, що це та сама.
— А я кажу, що інша.
— Ану, дай подивитися.
Богдана швидко простягла руку за книгою. Несподівано Василь почав бігти до виходу, не випускаючи книги. Але він встиг зробити лише декілька кроків у напрямку дверей, коли Захар виставив вперед руку, і перед Василем миттєво виросло полум’я.
— Куди це ти зібрався з цінним музейним експонатом?
— Це він тебе попросив? — спокійно запитав Божедар і врізався глибоким поглядом у прозорі очі Василя.
— Не розумію, про кого ви говорите.
— Про того, хто обіцяв тобі винагороду.
Божедар продовжував занурюватися у свідомість аспіранта.
— Ніхто нічого мене не просив. Я просто хотів почитати.
— Атож, вночі не міг заснути і вирішив щось почитати. У запаснику на іншому краю міста. — посміхнувся Данило та підморгнув Василю.
— Це що тобі, бібліотека? Ану, віддай книгу, — сказала Богдана.
Вона підійшла до Василя і вихопила у нього з рук Книгу Влади.
— А я ще з тобою із одного літака з парашутом стрибала, — сказала вона і відійшла убік із книгою в руках.
Василь розгублено переводив погляд від одного присутнього до іншого.
— Хто ви такі?
— Це конфіденційна інформація. — Тон Захара одразу переконав Василя, що подальші питання зайві. — Що будемо з ним робити? — запитав він мольфара.
— Не потрібно зі мною нічого робити. Я додому піду.
— Хай іде, — спокійно промовив Божедар.
— А якщо він комусь розкаже? — Богдана із сумнівом роздивлялася обличчя Василя.
Очі аспіранта із жахом перескакували від одного обличчя до іншого. Здається, ще мить, і він втратить свідомість.
— Йому ніхто не повірить. Подумають, що божевільний, — упевнено сказав Захар.
У ту ж секунду Божедар вийшов із чужої свідомості. Він пильно подивився на Василя.
— Іди. І якщо він спитає, скажеш, що книгу кудись переклали, ти не знайшов. Про нас мовчи.
— Добре, — відповів Василь. Він був уже в напівпритомному стані.
Вогонь раптово зник. Василь перелякано оглядів присутніх і повільно, уздовж стінки вийшов із запасника.
— Думаєте, він йому не скаже? — в голосі Марії відчувалася невпевненість.
— Ні, не думаю, — відповів Божедар. — Тому потрібно поспішати. Він десь поблизу, чекає на книгу. Коли зрозуміє, почне пошуки. Поквапимось.
Мольфар вийшов із кімнати першим, за ним швидко крокували інші. Запилені старі коридори музею нарешті закінчились, і вони вийшли у теплу літню ніч, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись прохолодою, яка нарешті замінила спекотний день.
Вони летіли у літньому небі. Попереду, як завжди — старий орел, що вказував шлях. За ним мчали сокіл, голубиця, ворон та ластівка. Вони поспішали. Наблизившись до знайомої галявини, вони зробили коло і опустилися на траву. Там перетворилися на Божедара, Богдану, Данила, Марію та Захара.
Мольфар підійшов до великого Каменя.
— Ми маємо сховати Книгу Влади під цим Каменем, — сказав він. — Треба поспішати, я відчуваю, що він вже знає, що вона в нас.
— А він її тут не знайде? — з тривогою в очах запитала Марія.
Темні очі заспокійливо подивилися на знахарку.
— Він знатиме, де вона, і намагатиметься її отримати будь-якою ціною. Ми маємо провести обряд і поставити кордони. А вже потім захистити тринадцяте крісло.
— Які в нього шанси? — поцікавився Данило, уважно роздивляючись Камінь.
Божедар ніжно провів по Каменю долонею, відчуваючи теплу шершаву шкіру живої істоти.
— Великі, - промовив мольфар. — Він дуже сильний. Але поки ми разом і живі, він не зможе зняти заклинання. Камінь буде охороняти Книгу.
Очі Богдани втупилися в мольфара.
— Як це поки ми живі? А що, є варіанти? — запитала вона.
Захар спокійно подивився на Богдану.
— Варіанти є завжди. Головне, правильно їх використати.
— Ні, мене це не влаштовує. Я ще в аспірантуру збиралася вступати!
— Вступиш, — упевнено сказав Захар і подивився дівчині прямо в очі.
Богдану поглинула синя прірва. Вона, як завжди, струснула головою і на хвилину замружилась.