— Вітаю!
Марія здригнулася від несподіванки. Вона оглянулася і побачила Лео.
— Доброго ранку! Щось сталося? — спитала вона.
Холодні сірі очі дивилися прямо на неї. Раптово налетів північний вітер, він здійняв у повітря руді коси та нахилив додолу високу траву.
— Ні, все нормально.
Марія зіщулилась і обхопила себе руками навхрест, ніби хотіла захиститись від непроханих гостей.
— То чому ви приїхали?
— Просто захотілося вас побачити. Привіз Даринці подарунки. Вони в машині. Але вона не захотіла відчинити. Може, ви зателефонуєте доньці, я буду щасливий її порадувати.
— Може, іншим разом? Якщо вона не в гуморі, не думаю, що буде радіти подарункам.
— Ну добре, я їх просто вам залишу. Я думав, ми поп’ємо кави, у вас така затишна вітальня.
Марії стало ще холодніше.
— Краще іншим разом. Мені потрібно закінчити картину.
— Добре. Не буду вам заважати. Бувайте!
— Бувайте!
Лео повернувся і, не кваплячись, пішов у напрямку лісу. Марія не спускала з нього очей. Потім повільно рушила за ним. Він зник серед дерев. Марія прискорила кроки. Вона дійшла до дерев, і раптом прямо перед нею з’явився Лео. У нього був зовсім інший вираз обличчя, хижий та жорстокий. Прозорі сірі очі, неначе лінзи, віддзеркалювали її відображення.
— Здогадалася?
— Так.
— То готуйся, ти перша.
— Не кажи гоп, поки не перестрибнеш.
Лео швидко підняв праву руку. Навколо нього несподівано з’явився чорний вир, який крутився і рухався вперед. Лео рвучко викинув руку у той бік, де стояла жінка, намагаючись виром збити Марію з ніг. Знахарка різким рухом створила навколо себе потік води, схожий на водоспад. Усередині водоспаду вона перетворилася на голубицю та швидко полетіла до річки. Лео одразу обернувся яструбом і полетів за нею. Він наздогнав її, але вона встигла дістатися річки та, кружляючи над водою, перетворилася на людину і стала на блискучу поверхню. Яструб повернув до берега, перетворився на Лео і залишився на піску, але у воду не зайшов.
Марія підняла руки, вода встала за її спиною, жінка утворила водяний вир і жбурнула його у Лео. Але він встиг створити захисний пиловий стовп і заховатися у ньому. Марія зробила різкий рух рукою, створюючи водяний промінь. Лео почав крутити правою рукою, утворюючи пиловий промінь. Вони боролися. Їхній двобій був довгим і запеклим, ніхто не збирався поступатися. Але поступово Марія почала втрачати сили. Очі Лео стали сталево-сірими. Марія відчула, що ноги більше не тримають її. Вона впала, та вода не пустила її униз. Жінка лежала на поверхні. Їй ввижалася Даринка, яка бігла до неї. Дівчинка тримала у руці мотанку. Марія почула її голос: «Мамусю! Тримайся!» Нарешті вона добігла до Марії, впала біля неї і вклала мотанку їй до руки. Раптом видіння пропало. Марія повільно відкрила очі і відчула щось у руці. Вона глянула на свою долоню. У неї в руці була мотанка.
Несподівано жінка відчула приплив сил. Вона піднялася, витягнула руки над головою і зусиллям волі створила величезний водяний потік позаду себе, вода встала за її спиною величезною хвилею і полетіла у Лео. Його відкинуло назад, і він впав. Марія теж простяглася на чистій прозорій поверхні ріки без сил. Раптом Лео обернувся вовком і повільно відійшов убік. Марія підняла голову і побачила Захара, що біг до неї. Він опустився навколішки поряд із нею.
— Як ти?
Марія вдячно посміхнулася. Турботливий голос колисав її, сині очі огортали теплом і спокоєм. Вона занурилася у ці відчуття, плескалася в них, насолоджуючись цією чарівною миттю.
Захар узяв її на руки і поніс.
Вікно невеликої спальні було відчинене навстіж. Прохолодний вітерець колихав блакитні фіранки, шелестів сторінками відкритої книги, що лежала на столі, та співав свою дивну, зрозумілу тільки йому пісню. Марія лежала у ліжку, знесилена боротьбою з Лео. Біля неї прилягла Даринка, вона гладила матусю по голові. На стільці поряд із ліжком сидів Захар.
— Мамусю, ти нас так налякала!
Марія ніяково посміхалася.
— Пробач, люба, я не хотіла, так вийшло. Але ти мене врятувала.
Вона поцілувала доньку.
— Ні, це дядечко Захар тебе врятував. Він хороший.
— Так, дуже хороший.
Марія подивилася на Захара і посміхнулася. В її очах блимали радісні яскраво-зелені вогники. До кімнати зайшла Іванна.
— Даринко, час обідати. Ходімо до кухні.
Іванна перевела погляд на Захара. В її очах відчувалася щира вдячність та повага.
— Прошу, пообідайте з нами.
— Дякую, із задоволенням! Я зараз до вас приєднаюся.