Вони піднялися і стали перед ним, пильно вдивляючись у темні очі, відчуваючи, як незримі нитки простягнулися між їхніми відчуттями і думками, неначе їх свідомість стала спільною. Тепер вони — одне ціле. Вже давно. Їх об’єднувала одна мета, одне бажання. І час настав. Вони мають виконати своє призначення, заради якого вони вже стільки пройшли. Це був важкий шлях, важкі випробування. Перевірка на силу, мужність, вірність і людяність.
Божедар обвів їх поглядом.
— Ну що ж, чекати залишилось недовго.
— То які наші подальші кроки? — Марія не зводила з мольфара очей.
— Ми маємо повернути Книгу під Камінь.
— Як це? — Богдана витріщилася на Божедара. — Чого ми її тягаємо туди-сюди? Самі клопоти. Я ще не забула, як ми ті кордони ставили, ледве вижила.
Данило з лагідною посмішкою подивився на дівчину. А Божедар спокійно спостерігав за її виразною мімікою.
— Через три дні місячне затемнення, — відповів він. — Вони мають забрати Книгу, щоб провести ритуал.
— Як це забрати Книгу? Ви ж казали, що не можна їм віддавати. А я давно пропонувала! Ви що, знущаєтеся? — Із очей Богдани полетіли іскри.
— Обережно, тут трава суха. А то ще доведеться пожежу гасити, — не втримався Данило.
Краще б він промовчав. Іскри полетіли у нього з подвійною силою.
— Все йде так, як має йти. Ми не можемо ні змінити цього, ні прискорити. Вони проведуть ритуал, а ми повинні знищити їх разом із кріслами.
— А чому ми раніше не могли віддати їм Книгу і просто почекати до затемнення? — не вгавала дівчина.
— Тому що у Книзі купа різних заклинань, і невідомо, якими з них вони могли скористатися. Не можна ризикувати життями інших людей заради свого спокою. Та й невідомо, чи був би в нас той спокій.
Захар, як завжди, легко привів її до тями.
— Ну добре, здаюся. — Іскри з її очей нарешті перестали сипатися.
— То я йду за Книгою.
Захар почав спускатися по стежці з капища. За ним рушили інші. Богдана з цікавістю роздивлялася все навколо. А тут напрочуд гарно!
— Чудове місце! І енергетика така особлива. Неначе народжуєшся наново.
— Так. Місце сили. Предки добре зналися на такому. — Данило йшов позад неї, спостерігаючи за її граційними рухами. — Але не кожен може сюди потрапити. Не всім воно відкривається.
— Такий підйом відчуваєш, що хочеться гори звернути! — Богдана підстрибнула від задоволення. — Давно мріяла тут побувати. Потрібно сюди частіше навідуватися. От розберемося з цими дурнуватими, і можна нарешті повернутися до нормального життя.
Несподівано Богдана замовкла. Всі раптом відчули те ж саме. А що, як їм не вдасться? Що, як вони не встигнуть, не встоять або ще щось стане на заваді? Що тоді? Стільки марних зусиль, болю, страху, боротьби… Потрібно зробити все можливе. Вони мусять. Відступати нікуди. І варіантів більше немає. Або пан, або пропав. І це мусить бути пан. Тільки так.
Захар обернувся.
— Ви можете зачекати тут.
— Ні, я ще не бачила, де ця зачарована печера. Хочу подивитися, — сказала Богдана.
Вона рушила услід за характерником.
— І я піду, — промовила Марія і обережно переступила жука, що повз прямо через стежку.
— Краще ми тебе проведемо. Буде надійніше, — сказав Божедар, не стишуючи ходи, і завернув за кам’яну брилу.
— Що це тут за джунглі такі? — Богдана продиралася крізь кущі, прикриваючи очі від гілок. — Я вже вся неначе індіанець на стежці війни, пообдиралася і розфарбувалася.
Вони підійшли до вже знайомого місця. Захар звичним рухом розсунув гілки і став обличчям до тріщини. Він випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Тріщина почала поступово збільшуватися. Захар протиснувся крізь прохід, що утворився, і зник у чорному проваллі. Брили зсунулися.
— Не зрозуміла! А ми? — світло-карі очі отетеріло зиркали на присутніх.
— А ми як дружини моряка. Будемо чекати і молитися, — посміхнувся Данило.
— А непогана з тебе дружина б вийшла, — підморгнула йому Богдана.
— Один-один, — засміявся Данило. — Пішли вже, — сказав він і розвернувся.
— Як це пішли? А Захар?
— А Захар, як справжній моряк, вийде із води, — засміявся Данило і рушив по стежці назад.
Марія махнула дівчині головою.
— Пішли. Вихід не тут.
— Прикольно! — Богдана повернула назад разом з усіма. — Точно, я згадала, це ж, мабуть, та печера, де характерники проходять залік із умінь перед посвяченням.
— Типу того, — посміхнувся Данило.
Вони стояли біля річки в очікуванні характерника. Ось над водою з’явилася голова, потім плечі. І ось вже Захар стоїть на березі із книгою в руці. Данило промовив заклинання, і одяг став сухим.