Нарешті Лео закінчив промовляти заклинання. Агата поклала книгу на землю, і вони вийшли з кола. Знайомий сталевий блиск вивів Марію з рівноваги. Лео рвучко викинув праву руку вперед. Смерч полетів прямо на жінку. Вона впала.
Очі Захара стали чорними. Ні! Вона не загине! Стільки пройти, стільки пережити, і щоб усе ось так несподівано скінчилося? Не буде цього!
Він зробив крок у її напрямку, але без двох променів силует одразу почав рухатися, звільняючись від їх кордонів. Захар швидко повернувся до кола.
— Тримайся, люба! Ти сильна! Ти зможеш! — прошепотів він.
Марія лежала на землі. Перед її очима розляглася блискуча блакитна ріка. Вона поважно несла свої води до далеких земель, що простяглися десь на іншому кінці землі. Раптом попереду вона побачила високу ставну красуню у блакитному, неначе сяючому, вбранні. Вона вийшла із річки і рухалася до Марії. Її очі сяяли, неначе зірки на темному літньому небі. Ось вона вже близько. Красуня уважно подивилася на знахарку.
— Ти не маєш права здаватися. Ти — саме життя! Вставай і борись! Це твоє призначення! Ти маєш перемогти!
Жінка повільно нахилилася і торкнулася Марії. Знахарка відчула, що сили почали поступово повертатися до неї. Вона повільно піднялася. А красуня неначе розчинилася у повітрі. Марія сконцентрувалася. Вона рвучко підняла руки, і несподівано позаду неї з’явилася величезна хвиля. Марія направила її на Лео. Хвиля збила його з ніг, і він полетів, задихаючись, у широкому блакитному потоці води.
Агата, презирливо посміхаючись, швидко махнула рукою, і величезний пиловий вир полетів на Божедара і Захара. Та вона переоцінила свої сили. Через мить Агата вже летіла назад у коло, збита двома яскравими блискавками. Та це її не зупинило. Здаватися вона не збиралася. Але треба спочатку знищити слабших. Вона знову вийшла з кола. Ти диви, а та дівка живуча, хай їй грець. Ну нічого, зараз виправимо ситуацію. Буде дубль два.
Агата стала навпроти Богдани. Їх очі зустрілися.
Ось вона, ця мерзенна чорнявка, що позбавила її життя. А вона ще здавалася їй симпатичною. То точно була помилка. Така гидка посмішка, фу! Несподівано Богдана висмикнула свій промінь з купи і вдарила ним Агату по голові. Чаклунка впала без тями додолу.
— Завжди вважала, що найкращий захист — це напад!
Без променя Богдани силует знову піднявся вище. Дівчина швидко повернулася до інших.
Поки Марія боролася з Лео, Захар, Данило, Богдана і Божедар променями намагалися утримати силует над кріслами. Відкинувши Лео, Марія знову приєдналася до них.
— Сконцентруйтеся! В єдності стихій наша перемога! — голос Божедара луною проляг над верхівкою гори.
Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знову з’єднали свої промені над привидом. Вони повільно, але впевнено опускали його до землі. Силует ревів усе сильніше, прагнучи розірвати це сяюче коло. Але сили стихій поєдналися і не пускали його за свої межі. Земля посеред кола горіла яскравим червоним полум’ям. Промені поступово опускалися до землі, придавлюючи привид. Нарешті він із ревом упав у провалля, з якого виривався вогонь. Божедар витягнув вперед ліву руку і потоком повітря скинув Лео у прірву, Данило те ж саме зробив із Агатою. Крісла знову почали світитися по зовнішньому колу. Світіння швидко посилювалося.
Раптом мольфар різко витягнув уперед ліву руку, і крісло зі львівського музею вилетіло з кола. Всі інші крісла несподівано спалахнули синім вогнем, і раптом усі дванадцять крісел провалилися під землю. Земля одразу стала на місце, неначе і не було ні кола, ні Лео з Агатою, ні місячного затемнення.
Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знесилено опустили руки. Марія і Богдана втомлено впали на землю. Вони простяглися горілиць і лежали, дивлячись у таке далеке і таке близьке, фантастично-казкове небо, в якому сяяв місяць та яскраво блимали безкінечні світи, які й гадки не мали, що саме у цю хвилину ось ці люди на маленькій планеті Земля нарешті стали вільними.
— Я ледве жива. Маю надію, що той придуркуватий разом із кріслами з пекла більше не вилізе, — Богдана оглянулася на Марію і посміхнулася.
— А він уже вилазив? — таки не втримався Данило.
— А по-твоєму, він із Раю приперся?
— Я не встиг запитати.
Йому так подобалося, коли вона сердиться. Її яскраві світло-карі очі тоді ставали іще яскравішими.
— То, може, підеш спитаєш?
— Аякже, обов’язково! — він тихо посміхався у темряві.