— Та досить вам сперечатися, не набридло? — сказала Марія.
— Він перший почав, — пхикнула Богдана.
— Неначе діти. — посміхнулася Марія.
Захар пильно подивився на Божедара.
— Ти хочеш повернути крісло?
Мольфар роздивлявся орнамент на спинці.
— Так, це цінний експонат. Та й воно одне ніякої загрози не становить.
— Сам це зробиш?
— Богдана допоможе.
— Тягнути крісло? Я що, вантажник? Он у нас для цього чоловіки є.
Дівчина кивнула на Данила.
— Просто покажеш, куди його поставити.
— А, це скільки завгодно.
Божедар підійшов до крісла і взявся за нього.
— Тримайся за крісло, — покликав він Богдану.
Дівчина встала, підійшла до крісла і взялася за нього з іншого боку. Через мить Божедар та Богдана зникли разом із кріслом.
Захар оглядів галявину.
— Ну от і все. Цього разу ми не схибили. Можна трохи розслабитися.
Данило оглянувся на характерника.
— Що ти плануєш робити далі?
— Працювати, що ж іще. А ти?
— Я теж працювати. У мене купа роботи незакінченої залишилася. Тож порину у реєстри. — Широка посмішка освітила його обличчя.
Захар заглянув у зелені очі.
— А ти?
Марія чомусь зніяковіла. З нею таке дуже рідко траплялося. От тільки коли на неї дивилися ці такі темні і одночасно такі світлі, сині, немов ріка, очі. Вона роздивлялася квітки материнки, що виглядали з-під її черевиків. Жінка обережно прибрала ноги з цих тендітних маленьких синіх цяточок на невисокій стеблині.
— А я додому. Даринка і мама чекають на мене.
Сині очі стали іще теплішими.
— Добре, коли є родина, — сказав Захар.
Вона рішуче підняла голову. Треба щось із цим робити. Не можна так далі.
— Може, приїдеш до нас погостювати? Хоча б на декілька днів? Даринка буде дуже рада. Прошу, не відмовляйся!
Він не відвів погляд.
— Добре, приїду ненадовго, побачити Даринку. Вона у тебе чудова.
— Тож ми на тебе чекаємо!
— Дякую!
Як же тут гарно! Неначе і не було ні цих важких місяців, ні страху, ні очікування небезпеки, ні хвилювання за близьких і таких дорогих їй людей. Тепер нарешті можна зітхнути з полегшенням. Усе буде добре! У кожного з них…
Над ранковим лугом повільно підіймалося яскраво-жовте тендітне сонце. Птахи вже давно прокинулись і весело наспівували на різні голоси свої чудернацькі пісні.
Марія та Захар повільно йшли по запашному лугу. Ноги вже зовсім промокли від роси, але ця приємна прохолода тільки надавала бадьорості та радості відчуття нового чудового літнього дня.
Попереду чувся дзвінкий сміх Даринки, її щасливі очі час від часу оберталися на них, і вони на мить забували про проблеми та буденні справи, спостерігаючи, як вона радісно бігала по лузі, як нахилялася, обережно зриваючи чергову рослинку, як клала її у кошик, який тримала Іванна. Жінка навіть не намагалася встигати за дівчинкою і просто стояла посеред лугу, спостерігаючи за онукою щасливими очима.
Захар вдихав на повні груди казковий аромат і обводив луг очима. Вдалині блищала сріблом та поважно несла свої води широка ріка.
— Чудове місце, — промовив він.
Зелені очі випромінювали спокій та радість. Він вперше бачив їх такими.
— Так. Моє улюблене.
— Ти часто сюди приходиш?
— Часто. І з мольбертом, і просто помилуватися.
— Відновлюєшся біля води?
— Так, ти ж знаєш.
— Знаю…
Захар зупинився і довгим поглядом подивився на Марію.
— Ти дуже гарна.
— Дякую!
Він перевів погляд на ріку. Вона неквапно текла між зелених берегів, туди, у невідому далину. Напевно, там так само гарно, як і тут.
— Мені буде тебе не вистачати, — неголосно промовив він.
В зелених очах промайнула тінь. Але вона сильна. В її житті було багато чого. Вона і цього разу впорається. Повинна.
— Мені тебе теж.
— Пробач…
Марія пірнула у синє море і розчинилася у ньому назавжди.
— Ти не винний. У кожного своя доля.
— Це важко, але я мушу.
Вона відчувала його біль. Тримайся… Ти сильний, ти зможеш.
— Я розумію…
Захар перевів погляд на Даринку та Іванну.
— У тебе чудова родина.
— Так, дякую!
— Даринка дуже на тебе схожа.
Марія подивилася на Захара, потім на Даринку, та посміхнулася.
Даринка зірвала стеблину з синіми квіточками цикорію і помчала до Захара. З розбігу дівчинка врізалася у нього і обхопила руками, притислася до нього, потім підняла голівку. Великі, повні щастя, що вихлюпувалося, неначе вода із відерця, що дістали з річки, блакитні оченята втупились у сині.