— Дивися, дядьку Захаре, у них такий же колір, як у твоїх очей!
Даринка весело засміялася і простягла чоловікові стеблину з яскраво-синіми квітами. Захар ніжно подивився у блакитні очі і посміхнувся.
Даринка зірвалася з місця і полетіла назад до бабусі. Вона турботливо вклала стеблинку у кошик і нагнулася за новою рослиною.
Марія та Захар повільно йшли по лугу назустріч сонцю, що підіймалося все вище.
Сонце повільно підіймалося над обрієм, вітаючи гори, ліси та долини. Птахи давно вже прокинулись і весело щебетали про якісь свої пташині справи. На самому краю скелі стояв Захар. Він дивився, як над горою сходило сонце.
— Ти зробив правильний вибір. Це твоє призначення.
Божедар, як завжди, з’явився несподівано, але очікувано.
Захар не повертав голови. Він спостерігав, як край гори поступово ставав рожево-червоним. Нарешті він порушив мовчання.
— Я вагався.
Мольфар дивився, як на протилежному схилі гори вітер колихав верхівки смерек.
— Я знаю.
— Ти завжди все знаєш… А чи ти знаєш, як це було важко? Я кохаю її.
Божедар помовчав. Сонце вже майже піднялося над горою, і тепер яскраві промені вривалися в очі.
— Людям потрібен твій дар. Ти не можеш ним нехтувати. Кохання або дар — це важкий вибір. Але ти мусиш. Ти не належиш собі. Змирись. Ти народився характерником, і цього не зміниш.
Захар мовчки спостерігав, як по стежці повільно підіймався якийсь чоловік із кошиком. Його сині очі потемнішали.
— Інколи я хочу бути звичайною людиною.
Божедар не квапився із відповіддю.
— Тоді обери кохання, — спокійно промовив мольфар і перевів погляд на стежку і чоловіка.
— Я вже давно зробив свій вибір. І ти це знаєш.
Захар іще декілька секунд дивився на край гори, потім повернувся і пішов у протилежний від краю скелі бік. Божедар залишився на місці, продовжуючи дивитися прямо перед собою. Вітер, як і раніше, гойдав смереки, і пташки радісно співали серед гілок у густому зеленому лісі.
Прогуркотів літак, і все небо над ним раптом вкрилося маленькими темними фігурками, що неначе застигли у якомусь дивовижному геометричному малюнку. І ось вони поступово починали перетворюватися на більші, а потім ставали вже зовсім великими. Вони летіли над степом, і Данилові вже стало видно, як вони кружляють, перевертаються, виробляють різноманітні трюки у повітрі. Скоро вони розкриють парашути і стануть схожими на великі білі гриби, що після теплого літнього дощу неначе виринають з-під землі.
Де ж серед них Богдана? Він неначе відчував, як вона розчиняється у цьому блакитному теплому небі, чув, як вітається з хмарами та вітром, бачив її щасливі очі.
Один за одним парашутисти опускалися на траву. Ось вона, знімає шолом і радісно посміхається. Він підійшов до неї.
— Ну що, завтра стрибаємо разом? — дівчина помітила знайомі блискавки в його світло-карих очах.
— Звичайно. О котрій виліт?
— О десятій ранку.
— Добре, я буду обов’язково.
Данило допоміг їй скласти парашут і віднести його до автобусу.
Наступного ранку рівно о десятій літак піднявся у повітря. Данило і Богдана сиділи поряд, інколи поглядаючи один на одного і усміхаючись. Вони неначе вже поринули у майбутнє, яке відкриється їм через декілька хвилин.
Ось інструктор нарешті відчинив двері. Вони піднялися і підійшли до виходу. Богдана стрибнула першою. Вона розкинула руки і чекала. Ось і він. Вони взялися за руки і полетіли, розчинившись у відчутті свободи, яке охопило одразу, як тільки ноги відірвалися від підлоги літака.
Так, відчувати у небі як людина — це зовсім по-іншому. Данило згадав слова Богдани, які почув тоді, на скелі у Актовському каньйоні.
«— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.
— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся».
Вона повернулася. Разом із ним.
Нарешті оголосили прибуття. Ось і потрібна платформа. Де ж цей десятий вагон?
Богдана мчала по перону Львівського залізничного вокзалу. Теплий літній ранок огортав пасажирів вокзальною метушнею, зустрічаючі та проводжаючі вишукували один одного очима, розкривали обійми, і радість щасливого завершення довгого чи не дуже очікування наповнювала їх до краю та іноді вихлюпувалася у оточуючий простір.
Марія та Даринка спускалися сходами з десятого вагону поїзда «Київ-Львів». Вони оберталися на всі боки, видивляючись Богдану.
— Матусю, матусю, он вона, — закричала Даринка, тицяючи рукою у напрямку вокзалу.
Марія побачила Богдану, що летіла по перону, оминаючи людей та намагаючись прискорити свій біг. Нарешті вона виринула між повним чоловіком із величезною валізою і тендітною білявкою з маленьким рюкзаком.