Марія поглянула на нього, але холодні сірі очі не пускали її вглиб. За ними вона ніяк не могла роздивитися його внутрішню сутність, хоча зазвичай вона робила це з першого разу, як тільки зазирала людині в очі. Дивний чоловік. Незвичайний.
— І що він вам розповів про мене? — поцікавилася Марія.
— Ну, наприклад, що ви дуже творча і неординарна особистість. Хоча про це мені вже давно розповіли ваші картини.
Несподівано почулися швидкі кроки, і до кімнати влетіла Даринка. Раптом вона різко зупинилася і підозріло подивилася на Лео. Марія підійшла до Даринки та обняла її за плечі.
— Познайомтеся — це моя дочка Даринка.
— Яка гарна дівчинка! Привіт!
Даринка притулилася до Марії і мовчки втупилась у чоловіка.
— Даринко, чому ти не відповідаєш на привітання? — лагідно запитала жінка, пильно вдивляючись у обличчя доньки.
— Доброго ранку! — відповіла дівчинка. Її великі блакитні оченята роздратовано дивилися на незнайомця. Раптом Даринка побачила троянди. Вона обняла Марію і спідлоба подивилася на Лео.
— А мама більше любить польові квіти.
— Дуже шкода, що я не спитав про це завчасно.
— Троянди дуже гарні! — сказала Марія і мило посміхнулася чоловікові.
Лео підійшов до Марії трохи ближче.
— То чи пощастить мені сьогодні зазирнути у ваш творчий процес? Чи ви передумали? — запитав він.
— Звичайно, пощастить. Я зазвичай дотримую обіцянки. Прошу.
Марія поцілувала Даринку, потім підійшла до столу, взяла палітру та мольберт.
— Дозвольте вам допомогти, — промовив Лео і забрав у неї мольберт.
— Дякую! — Жінка подивилася на доньку. — Слухайся бабусю, люба! Я ненадовго!
— Добре, мамусю! — пухкі рожеві губки ніжно посміхнулися мамі.
Марія і Лео вийшли з будинку. Даринка підскочила до столу, вийняла із вази троянди і викинула їх у відчинене вікно. Теплий легкий вітерець ніжно огорнув її миле личко та світлі коси і знову заспівав свою тиху пісню.
Марія та Лео ішли по квітучому лугу. Пташиний спів завмер десь у його глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.
— То ви одна виховуєте доньку?
Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.
— Разом із моєю мамою.
— Вибачте, що запитую… Ви розлучена?
— Ні. Я вдова.
— Пробачте.
— Нічого.
Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.
— Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.
Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.
— Так, гарне місце. — погодився він. — Ви любите природу?
— Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.
Вода у річці так виблискувала, аж очам було боляче.
— Обожнюю воду, — сказала Марія. — Люблю на неї дивитися. Вона — це саме життя.
Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.
— Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? — у голосі Лео почулося збентеження.
— Ні, нічого. Просто здалося.
Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.
Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.
Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.
— Даринко, обережно! Не біжи так швидко! — сказала вона.
— Бабусю, це я повільно!
Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.
— Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!
Даринка заглянула в мамині очі.
— Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом?
— Вибач, люба, сьогодні не можу. Треба закінчити замовлення. Ми обов’язково погуляємо іншим разом, обіцяю.