Після трьох-чотирьох спроб я сіла на ліжку, розглядаючи рядок закарлючок, символів та значків. Чи правильно я його передала? Мною почали оволодівати сумніви. А чи точно пригадала я звуки після своєї п’ятихвилинної подорожі через парк до будинку? І чи точно я пригадала саму абетку?
Я пошепки повторила те, що написала на папері. Потім іще раз повторила, вже швидше, гадаючи, що в такий спосіб спроможуся викликати з пам’яті відлуння, яке б підтвердило правильність моїх припущень. Але жодного відлуння не виникло. Мій запис виявився усього-на-всього кумедним відтворенням чогось неточно почутого і лише наполовину пригаданого. Марна справа.
Тож натомість я знову написала засекречене ім’я. Ось мій магічний талісман. Якби ж то він справді був усесильний!
Але своєї сили він так ніколи і не продемонстрував. Моя сестра до мене не повернулася. Я залишалася самотньою.
Зіжмакавши папірець у кульку, я пожбурила його в куток.
— Моя історія наводить на вас нудьгу, міс Лі?
Наступного дня мені довелося декілька разів чути подібне запитання, бо, слухаючи розповідь міс Вінтер, я була не в змозі стримати позіхання й час від часу терла очі.
— Вибачте, я просто стомлена.
— Стомлена?! — вигукнула вона. — Та ви схожі на мерця! Вам треба добре попоїсти, щоб відновити сили. Що з вами трапилося?
Я знизала плечима.
— Просто втомилася. Може, недоспала. Оце і все.
Міс Вінтер невдоволено стулила губи, суворо поглянула на мене, але промовчала, а трохи згодом продовжила свою розповідь.
Отак ми і прожили півроку, обмеживши свій життєвий простір кількома кімнатами: кухнею, в якій Джон спав уночі, вітальнею й бібліотекою. Ми з Еммеліною через чорний хід з кухні ходили до однієї зі спалень, що здавалася більш-менш надійною. Спали на матрацах, перенесених зі старої спальні, оскільки ліжок переставити не вдалося — вони були заважкі. Та й сам будинок здавався тепер завеликим — адже з челяді зостався сам лише Джон. Нам, що пережили скільки катастроф, було затишніше у цих кількох безпечних кімнатах, невеликі розміри яких дозволяли підтримувати відносний порядок. Але ми все одно не могли геть забути про решту будинку, про все те, що ниділо за дверима наших кімнат, наче ушкоджені і приречені на смерть кінцівки.
Еммеліна проводила багато часу за вигадуванням усіляких картярських ігор.
— Пограй зі мною, ну пограй, будь ласка, — бувало, надокучала вона мені.
Урешті-решт я піддавалася її вмовлянням, і ми грали.
Це були якісь незрозумілі й хитрі ігри, правила яких безперервно змінювалися; ігри, на яких зналася лише Еммеліна, тож вона повсякчасно брала наді мною гору, немало цим утішаючись. А ще сестра часто милася. Вона так і не втратила своєї любові до купання, годинами ніжачись у воді, яку я нагрівала для прання та миття посуду. Але я на неї не сердилася. «Нехай хоч комусь із нас буде добре», — думалося мені.
Перш ніж ми позамикали непотрібні кімнати, Еммеліна обнишпорила увесь гардероб Ізабель, повитягувала звідти сукні, пляшечки з парфумами та черевики і зробила з усього цього велику скирту в кутку нашої спальні. Ми спали наче у великому гардеробі. Час від часу Еммеліна чіпляла на себе то одну, то іншу сукню; деякі з них відстали від моди на десять років, деяким — гадаю, то були сукні, що їх носила ще Матильда, — було вже років тридцять-сорок. Вечорами Еммеліна розважала нас тим, що картинно з’являлася в кухні то в одному, то в іншому екстравагантному наряді. Ці сукні додавали їй віку, у них вона аж ніяк не скидалася на п’ятнадцятирічну; а ще вони додавали їй жіночності. Мені пригадалися слова Естер, сказані лікареві в парку:
— Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде.
Я пригадала також слова Хазяйки про Ізабель:
— Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати.