Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.
— У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?
— Вона спить, — збрехала я й оком не зморгнула.
— Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?
Я ствердно кивнула.
— А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?
— Наглядатиме?
— Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.
— А чи справді це потрібно?
Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.
— Звісно, потрібно, бо…
— А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам’ятаєте нашу гувернантку? — і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.
Лікар Модслі мав достатньо сором’язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти — і більше нічого.
Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:
— Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити — ненадовго.
Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.
— Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…
— А й справді. — Я поволі встала з крісла. — Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. — Я граціозно простягла йому руку. — Дякую, що так швидко прийшли.
Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.
Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім’я. Аделіна чи Еммеліна?
І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:
— Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.
— Дякую, пане лікарю, — відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.
Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.
Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.
Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.
— Між іншим, твоїй бабусі тут ні´чого робити.
Цю фразу я мовила тоном нової господині будинку.
Амброс якось дивно на мене поглянув. І, схоже, побачив ту дівчину, що сховалася за поглядом смарагдових очей.
— От і добре, — відповів він, недбало торкнувшись краю капелюха, — бо бабусі у мене все одно немає.
«Я допоможу вам», — сказав він, хоча був лише хлопчиною. Але вже добре знав, як ставити пастки.
Наступного дня він повіз нас до правозаступника у Бенбері. Я сиділа поруч із ним, а Еммеліна позаду. Чверть години чекали ми у приймальні під пильним оком секретарки, поки нас не запросили до контори містера Ломакса.
Містер Ломакс поглянув на Еммеліну, потім на мене і сказав:
— Можете не називати ваших імен. Я знаю, хто ви.
— Розумієте, ми потрапили у скрутне становище, — пояснила я. — Мого дядька наразі немає вдома, а наш садівник загинув. Це був нещасний випадок. Трагічний нещасний випадок. Оскільки сім’ї загиблий не мав і увесь час працював у нас, то я вважаю, що наша родина просто зобов’язана заплатити за похорон, та от тільки нам трохи бракує…
Правозаступник перевів погляд на Еммеліну, а потім — знову на мене.
— Будь ласка, — вела далі я, — не зважайте на мою сестру. Вона почувається не дуже добре.
Еммеліна і справді мала химерний вигляд. Я дозволила їй вирядитися у старомодну сукню, а очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд.
— Так, — співчутливо мовив містер Ломакс, стишивши голос. — Дещо про це я чув.
Віддаючи належне його розумінню і співчуттю, я перехилилася через стіл і конфіденційним тоном сказала:
— А тут іще з моїм дядьком не все гаразд… та вам же доводилося мати справи з Чарльзом Енджелфілдом, ви не можете не знати. З ним теж досить важко. — І я поглянула на містера Ломакса дуже чесними, щирими і широко розкритими очима. — Тому, відверто кажучи, мені дуже приємно, що я врешті-решт маю нагоду поспілкуватися з розумною людиною.
Правозаступник пригадав плітки про енджелфілдських сестер, які йому доводилося чути. Згідно з цими плітками, одна з двійнят була несповна розуму. Що ж, виснував він, зате з другою все гаразд.