Мабуть, у тій кімнаті знайшли труп, похований під обгорілими книжками, за труну якому служила книжкова шафа. І понад півстоліття цю могилу надійно приховували від очей балки, що впали додолу.
Естер? Ця здогадка міцно засіла в моїй голові. Я довго шукала людину — і ось, здається, її знайшла. Логічний висновок був неминучим.
Однак Естер поїхала за рік до пожежі, чи не так? Навіщо ж вона повернулася? І тут мене вразила думка, простота якої змусила мене повірити у її правдивість: а що, коли Естер взагалі нікуди не від’їжджала?..
Коли я вийшла на край лісу, то побачила двох білявих малюків, що безутішно плелися під’їзною доріжкою. На ходу вони похитувалися і спотикалися: важка будівельна машинерія залишила на землі звивисті, застиглі від морозу шрами, а дітлахи не дивилися собі під ноги. Та й ніколи їм було дивитися, бо вони тільки й знали, що оглядалися через плече на будівельний майданчик.
Саме дівчинка і побачила мене першою, коли, втративши рівновагу і ледь не впавши, повернула нарешті голову і поглянула перед собою. Від несподіванки вона зупинилася. А брат її, узрівши мене, напустив на себе поважний вигляд людини, яка знає дуже важливу інформацію, і сповістив мені таке:
— Вам не можна туди ходити. Так полісмен сказав. Туди ходити заборонено.
— Зрозуміло.
— Вони там тент поставили, — додала дівчинка і ніяково зашарілася.
— Я бачила той тент, — відповіла я.
Під аркою паркової брами показалася їхня мати. Вона явно поспішала і трохи засапалася.
— З вами все гаразд? Я бачила на вулиці поліцейську машину. — А потім звернулася до мене: — Що там сталося?
Їй відповіла дівчинка.
— Поліція там тент поставила. Нас туди не пустили. Сказали, щоб ми йшли додому.
Білява жінка поглянула на майданчик і, побачивши білий тент, спохмурніла.
— Його ставлять зазвичай тоді, коли… — Вона не наважилася закінчити фразу в присутності дітей, але я здогадалася, про що йшлося.
— Гадаю, саме це і сталося, — мовила я.
Першим порухом жінки було пригорнути дітей та заспокоїти їх, але натомість вона просто поправила шарфик у хлопчика і змахнула чубчик з очей у дівчинки.
— Ходімте додому, — сказала вона дітям. — Усе одно на вулиці надто холодно, щоб гуляти. Ходімте додому, я зварю вам какао.
Дітлахи кинулися через браму і вискочили на Стрит. І знову, як і раніше, їх наче з’єднував невидимий мотузок: куди б вони не кидалися, як би не вертілися, усе одно вони завжди були поруч, на відстані мотузка одне від одного.
Спостерігаючи за ними, я відчула в боці жахливу й болісну пустку, нестерпну відсутність своєї сестри.
Їхня мати на мить затрималася біля мене.
— Може, й ви вип’єте в нас какао? Ви бліда, як примара.
І ми пішли з нею в ногу слідком за дітьми.
— Мене звуть Марґарет, — назвалась я. — Аврелій Лав — мій знайомий.
Жінка посміхнулася.
— А мене звуть Карен. Я тут доглядаю оленів.
— Я знаю. Аврелій мені казав.
Поглянувши вперед, я побачила, як дівчинка кинулася до брата, намагаючись його штовхнути. Той ухилився і рвонув на бруківку, тікаючи від сестри.
— Томасе Амбросе Прокторе! — гукнула моя супутниця. — Ану назад на тротуар!
Зачувши це ім’я, я аж сіпнулася від несподіванки.
— Як, ви сказали, звуть вашого хлопчика?
Жінка здивовано глянула на мене.
— Просто… багато років тому тут працював чоловік на ім’я Проктор, — поквапилася пояснити я.
— То був мій батько — Амброс Проктор.
Від чергової несподіванки я знову зупинилася й замислилася.
— Виходить, що Амброс Проктор… тобто хлопець, який працював помічником Джона-копача, — ваш батько?
— Джон-копач? Ви хочете сказати, Джон Діґенс? Так. Саме він і знайшов моєму батькові роботу в Енджелфілді. Утім, це було задовго до мого дня народження. Коли я народилася, батькові було за п’ятдесят.
Виринувши з роздумів, я знову поволі рушила вперед.
— Приймаю ваше запрошення на какао, якщо ви не заперечуєте. До речі, коли прийдемо, я дещо вам покажу.
Діставши закладку з щоденника Естер, я подала її Карен. Та взяла фото й відразу ж посміхнулася, побачивши на ньому свого сина: серйозний, на голові каска, плечі розведені, пряма напружена спина.
— Пам’ятаю той день, коли син прийшов додому і розповів мені, що вдягав жовту будівельницьку каску. Він так зрадіє цій фотографії!