Я пішла слідком за Аделіною до бібліотеки і стала крадькома стежити за нею крізь злегка прочинені двері. Малюк лежав на столі, обіч стосу книжок, яким ніяк не вдавалося знову потрапити на полицю, бо я регулярно читала й перечитувала їх. Поряд з акуратним прямокутником книжок я помітила рух у складках ковдри, в яку був загорнутий малюк, і почула приглушене мугикання. Дитинча прокинулося.
А біля каміна стояла навколішках Аделіна. Вона витягала зі скрині вуглини, брала полінця, що лежали поруч, і похапливо засовувала їх у камін. Розпалювати вогонь вона не вміла. А я знала, як це робиться, бо колись Хазяйка навчила мене правильно закладати папір, тріски, вуглини і дрова. Аделіна ж завжди складала все це похапцем і як попало, тому їй ніколи не вдавалося розвести в каміні вогонь.
Мало-помалу до мене дійшло, що вона зібралася робити.
Не може бути, щоб у неї щось вийшло! Недогорілі дрова ледь жевріли, і їхнього жару було явно недостатньо, щоб розпалити дрова і вугілля, а сірники я завжди ховала якнайдалі. Вогонь безумства спопеляв Аделіну — але вогонь у каміні розвести вона була безсила. І тим не менш не можна було втрачати пильності: нестримне, шалене бажання Аделіни добути вогонь уже саме по собі було запалювальною сумішшю. Здавалося, варто їй на щось тільки глянути, як воно враз займеться яскравим полум’ям. Злі чари цього створіння спроможні були навіть воду спопелити.
Із жахом побачила я, як Аделіна кладе на вуглини малюка, загорнутого у ковдру.
Вона озирнулася довкола. Що ж вона шукала? Що ще замислила?
Коли Аделіна рушила до дверей і відчинила їх, я відскочила й заховалася в тінь. Але вона не помітила, що я за нею шпигую. Її думки були зайняті чимось іншим. Звернувши до коридору під сходами, вона щезла з очей.
Я мерщій підбігла до каміна і забрала малюка з жертовного вогнища. Потім зняла з нього ковдру, загорнула в неї побитий шашелем валик із канапи і знову поклала в камін. Але втекти я не встигла. На сходовому марші почулися кроки і шкребіння об підлогу каністри з гасом. Двері розчинилися, і я ледь устигла сховатися в закуток між полицями.
«Тихо, — беззвучно благала я, — тихенько, не плач», — і пригортала малюка до себе, намагаючись зігріти його теплом власного тіла, щоб він не змерз без ковдри.
Повернувшись до каміна, Аделіна задумливо оглянула його, схиливши вбік голову. Що таке? Невже вона помітила підміну? О, здається, що ні. Ось вона знову стала озиратися, щось шукаючи у кімнаті. Що саме? Що ж їй потрібно?
Малюк заворушився, сіпнув ручкою, смикнув ніжкою, напружив спинку. Це були ознаки того, що він ось-ось заплаче. Я притулила його голівкою до свого плеча і відчула на шиї його спокійне дихання.
«Не плач, манюній, будь ласка, не плач!»
Малий заспокоївся, і я знову стала стежити за Аделіною.
Мої книжки. На столі. Ті, повз які я не могла пройти, не розгорнувши навмання якусь сторінку. Навіщо? А просто так — привітатися з ними; дістати насолоду, прочитавши бодай кілька слів. Який же безглуздий і недоладний вигляд мали мої книжки в руках Аделіни! Аделіна — і книжки?! Це було просто абсурдно. Але коли вона розгорнула одну з них, мені на якусь мить спало на думку неймовірне: невже Аделіна збирається читати?!.
Зовсім ні. Вона почала виривати сторінки. Жменями. Розки´дала їх по всьому столі, деякі зісковзнули на підлогу. Закінчивши шматування, вона почала жмакати понівечені сторінки, намагаючись зробити щось на кшталт паперових куль. Як же швидко вона знищила мої улюблені книжки! Наче руйнівний буревій пронісся. Мить — і на столі замість охайних маленьких томиків утворилася велика паперова купа. Хто б міг подумати, що в одній книжці може бути так багато паперу! Мені хотілося закричати, але що б це змінило?.. Слова, прекрасні слова лежали, подерті й зіжмакані, на підлозі, а я стояла, безмовна, ховаючись у тінь.
Аделіна вхопила оберемок сторінок і розки´дала їх поверх білої ковдри, у яку був загорнутий валик. Тричі ходила вона від столу до каміна з купами паперу, аж поки камін ущерть не наповнився знищеними книжками: «Джейн Ейр», «Грозовий перевал», «Жінка в білому»… Жмути паперу купчилися на погребальному кострищі, а деякі скотилися вниз, на килим, і там приєдналися до тих, що їх вона впустила, несучи.
Одна паперова кулька докотилась аж до мене; я нагнулася й підібрала її.
О, це жахливе відчуття дотику до понівеченого паперу! Покалічені, поламані слова стирчать на всі боки, вже пусті, позбавлені змісту… Який жах! Серце моє стислося від розпачу.
А потім мене охопив гнів. Підхопив, як тріску, і потягнув у вир, де я не могла ні бачити, ні дихати, ні чути. Зашумів у мене в голові, як збурений штормом океан. Мені схотілося заволати, вискочити зі схованки й накинутися на Аделіну, завдаючи їй несамовитих ударів… Але я тримала в руках безцінний скарб Еммеліни, тож нічого не могла вдіяти — просто стояла й тремтіла, і по моїх щоках котилися сльози. А тим часом її сестра знущалася з мого скарбу. Паплюжила його.