А там, де тільки-но сиділа Ізабель, уже нікого не було. Лише з темряви долинав її сміх, змішаний із глухим бубонінням Роланда.
«Дарма! Я ще візьму своє, — подумав Чарлі. — Неодмінно. Вона за це ще заплатить. Не раз і не два!»
А він тим часом мав хоч якось розрядитися.
Згадавши про Сибілу, він обернувся до неї.
Літо повнилося пікніками. Чарлі відкрив для себе Сибілу та інших дівчат, але для Ізабель існував лише Роланд. Щодня вона вислизала з-під нагляду свого брата, уникала його чіпких рук і вшивалася кудись на велосипеді. Чарлі ніяк не вдавалося дізнатися, де ж зустрічається ця парочка закоханих, бо він був надто нетямущий і вайлуватий, щоб устигнути простежити за сестрою після її чергової втечі: колеса крутяться, вітер розмаює волосся — шукай вітру в полі! Інколи вона поверталася, коли було вже поночі, інколи — аж під ранок. Чарлі несамовито лаяв її, але Ізабель тільки насміхалася з нього й відверто ігнорувала, наче він для неї — порожнє місце. Чарлі намагався завдати їй болю, скалічити, але позаяк їй знову і знову вдавалося втекти від нього, прослизнувши крізь пальці, як вода, то він нарешті второпав, що їхні забави майже повністю залежали від її бажання чи небажання. Яким би дужим не був Чарлі, завдяки своїй прудкості і кмітливості Ізабель могла втекти від нього будь-коли. Він лишався безпорадним, як той розлючений боров проти бджоли.
Але час від часу, щоб угамувати його злість, вона піддавалася на його вмовляння. На годину-другу Ізабель скорялася волі брата і дозволяла йому тішитися ілюзією, що вона повернулася до нього назавжди і все в них тепер знову буде так, як колись. Але незабаром Чарлі збагнув, що це ніщо інше, як тільки ілюзія, і кожна чергова втеча сестри після такого нетривалого возз’єднання була ще боліснішою, ще нестерпнішою.
Чарлі вгамовував свою жагу із Сибілою та іншими дівчатами, але це допомагало на якусь мить, не більше. Спершу такі зустрічі влаштовувала його сестра, але з часом усю її увагу поглинув лише Роланд, тож Чарлі довелося самому виконувати «підготовчу роботу», хоча для цього він не мав ані розуму, ані проникливості, ані хитрості, властивих сестрі. Одного разу в одній із сусідських родин виник скандал, і розлючена Ізабель сказала братові, що коли він і надалі поводитиметься таким чином, йому доведеться мати справу із жінками іншого штибу. Тож довелося Чарлі перекваліфікуватися з дочок дрібних аристократів на дочок ковалів, фермерів і лісників. Особисто він ніякої різниці не відчув, але, здавалося, його оточенню такий стан справ був більше до вподоби.
Моменти забуття з іншими жінками були для Чарлі навдивовижу скороминущими. Очі, в яких відбилося потрясіння, руки в синцях, кров на стегнах — усе це стиралося з його пам’яті, щойно він відвертався від чергової коханки. І ніщо не могло похитнути великої пристрасті його життя: кохання до власної сестри.
Якось уранці наприкінці літа Ізабель перегорнула незаповнені сторінки свого щоденника й порахувала дні; потім згорнула зошит, знову поклала до шухляди і про щось замислилася. А коли ухвалила рішення, спустилася вниз і зайшла до батькового кабінету.
Джордж Енджелфілд підвів очі.
— Ізабель!
Він зрадів її появі. Останнім часом дочка нечасто бувала вдома, і батько був дуже вдячний, коли вона таки навідувалася до нього.
— Мій любий тату! — звернулася до нього Ізабель, усміхаючись.
Джордж Енджелфілд стривожився: він зрозумів, що слід очікувати чогось прикрого.
— Щось трапилося?
Ізабель увіп’ялася поглядом у куток на стелі й знову всміхнулася. А потім, не зводячи погляду з брудного кутка, повідомила, що йде з дому.
Спершу батько ледь збагнув значення її слів. А потім кров ударила йому в голову, запульсувала у скронях, у вухах. Очі затьмарилися. Він заплющив їх, але в голові вивергалися вулкани, падали метеорити, лунав гуркіт вибухів. Коли ж вляглося полум’я і душа Джорджа Енджелфілда перетворилася на мовчазний спустошений ландшафт, він знову розплющив очі.
Що ж він накоїв?!
У руці він тримав відірване пасмо червоно-каштанового волосся, на якому теліпався закривавлений шматочок шкіри. Ізабель стояла поодаль, притиснувшись до дверей і склавши руки за спиною. Одне з її прекрасних очей являло собою суцільний синець; одна щока почервоніла і злегка набрякла. З чола — оминаючи брову й око — збігала цівочка крові.
Панічний страх охопив Джорджа Енджелфілда — страх за себе й за дочку. Він одвернувся від неї, й вона прожогом вибігла з кімнати.
А опісля він сидів годинами, обкручуючи пасмо каштанового волосся навколо пальця, дедалі міцніше й міцніше, аж доки воно не увіп’ялося глибоко у шкіру, пронизавши її так, що витягти його звідти було вже неможливо. А коли відчуття болю завершило свою неквапливу мандрівку від пучки до мозку, Джордж Енджелфілд дико заволав.