Того дня Чарлі був десь у гостях і повернувся додому тільки опівночі. Не знайшовши Ізабель у її кімнаті, він став бродити будинком, якимось шостим чуттям здогадуючися, що сталося лихо. Так і не знайшовши Ізабель, Чарлі пішов до кабінету. Лише один погляд на батькове посіріле обличчя повідав йому про все. Якусь мить батько й син мовчки розглядали один одного, але спільна біда так і не поєднала їх. Вони не могли — і не бажали — один одному допомогти.
Увійшовши до своєї кімнати, Чарлі сів біля вікна і просидів так кілька годин. Його силует чітко виокремлювався на тлі чотирикутника місячного світла. У якусь мить він висунув шухляду, витяг звідти пістоль, відібраний шантажем у місцевого браконьєра. Кілька разів він приставляв зброю до скроні — і щоразу сила тяжіння швидко повертала пістоль на коліна.
О четвертій ранку Чарлі поклав пістоль на місце і взяв натомість довгу голку, яку він поцупив у Хазяйки зі скриньки для шитва ще десять років тому. Відтоді ця голка не раз ставала йому в пригоді. Чарлі задер халяву, стягнув донизу шкарпетку і глибоко, до самісінької кістки простромив м’яз гомілки. Плечі його затремтіли від болю, але рука не здригнулася. Кривавими літерами у його плоть увіп’ялося єдине ім’я: Ізабель.
Тим часом сама Ізабель була вже далеко. Перш ніж піти, вона на кілька хвилин повернулася до своєї кімнати, а потім спустилася через чорний хід у кухню. Там вона якось незвично сердечно й міцно обійняла Хазяйку, чого раніше майже ніколи не робила, потім вислизнула чорним ходом і прожогом майнула через присадибний город до садової хвіртки у кам’яній стіні. Хазяйка вже давненько недобачала, натомість у неї розвинулася здатність визначати рухи людей з коливань повітря; їй здалося, що перш ніж зачинити за собою хвіртку, Ізабель хоч на мить, але таки завагалася.
Джордж Енджелфілд, збагнувши нарешті, що дочка справді пішла з дому, подався до свого кабінету й замкнувся там. Він відмовився від їжі і нікого не бажав бачити. Покликали священика і лікаря, але з-за дверей почулося:
— Дайте пораненому звіру спокійно померти! А Богові своєму скажіть, нехай іде к бісу!..
На цій емоційній ноті не надто чемний прийом і завершився.
Кілька днів по тому священик та лікар повернулися й наказали садівникові вибити двері. У кабінеті знайшли мертвого Джорджа Енджелфілда. Побіжного огляду було достатньо для висновку: він помер від зараження крові, спричиненого кільцем людського волосся, що глибоко врізалося у плоть безіменного пальця.
Чарлі ж не помер, хоча так і не розумів, чому він досі живий. Він блукав будинком, протоптав у пилюці стежку й ходив нею щодня вгору та вниз. Він обшукував спальні на мансарді, що не використовувалися роками, кімнати для слуг, кімнати членів родини, кабінет, бібліотеку, кімнату для музичення, вітальню та кухню. Це був безглуздий, нескінченний і безнадійний пошук. Уночі Чарлі виходив блукати маєтком. Невтомні ноги несли його далі, далі й далі. Увесь цей час він обертав у пальцях поцуплену в Хазяйки голку — і пальці його перетворилися на криваво-коростяве місиво. Він дуже, дуже сумував за Ізабель.
Отак Чарлі й прожив вересень, жовтень, листопад, грудень, січень і лютий.
А на початку березня повернулася Ізабель.
Чарлі саме крокував через кухню прокладеною в пилюці стежиною, як знадвору донісся стукіт копит і шум коліс екіпажа, що наближався до будинку. Вовкувато набурмосившись, Чарлі рушив до вікна. Тільки візитерів йому не вистачало!
З екіпажа вийшла знайома постать — і серце Чарлі завмерло.
Він прожогом кинувся у двері, злетів по східцях і вмить опинився біля екіпажа. Ізабель повернулася!
Чарлі спантеличено оглядав сестру широко розкритими очима.
Ізабель розсміялася.
— Ось, — сказала вона. — Візьми. — І подала йому важкий пакунок з матерії. Потім простягла руку, витягла ще щось із задка екіпажа й знову подала братові. — І оце візьми. А тепер мені хочеться лише одного: хильнути добрячу порцію бренді.
Ошелешений Чарлі почвалав за сестрою до будинку, й вони пройшли до кабінету. Не зупиняючись, Ізабель підійшла просто до буфета з напоями, витягла звідти пляшку й келихи. Щедро наливши собі, Ізабель вихилила рідину одним ковтком, закинувши голову так, що стало видно її рожеве піднебіння, потім знов наповнила свій келих і налила братові. А той стояв, наче спаралізований, позбавлений дару мови, з пакунками у руках. У його вухах лунав гучний сміх Ізабель.