Чарлі здалося на мить, що він стоїть під великим церковним дзвоном. У голові йому паморочилося, на очах з’явилися сльози.
— Поклади це додолу, — наказала Ізабель. — Випиймо під тост.
Чарлі взяв келих і вдихнув випари спиртного.
— За майбутнє! — вигукнула Ізабель.
Чарлі випив бренді й закашлявся, від незвички обпікши рота.
— Хочеш, дещо покажу? — спитала сестра.
Чарлі насупився.
— Ось поглянь.
Ізабель підійшла до пакунків, які Чарлі поклав на стіл, розгорнула м’яку матерію і відступила, щоб йому було видно.
Брат поволі повернув голову й поглянув.
То були немовлята.
Двоє немовлят. Двоє близнюків.
Чарлі закліпав очима. Десь у глибині душі він розумів, що треба якось відреагувати, але не знав, як саме.
— Чарлі, та прокинься ж, урешті-решт!..
Сестра взяла його за руки й потягла в пустотливий і химерний танець по кімнаті. Вона крутила його сюди-туди, аж поки в голові йому не закрутилося, але це, як не дивно, повернуло його до реальності. Зупинившись, Ізабель обома руками взяла його обличчя.
— Роланд помер, Чарлі. Залишилися тільки ти і я. Зрозумів?
Чарлі кивнув.
— От і добре. До речі, де тато?
Коли брат розповів їй, що трапилося з батьком, Ізабель впала в істерику. Хазяйка, розбуджена несамовитим вереском, вийшла з кухні і вклала Ізабель спати в її кімнаті.
Коли Ізабель прокинулася, Хазяйка спитала:
— Як звуть дітей?
— Їхнє прізвище Марш, — відповіла Ізабель.
Та про це Хазяйка вже встигла дізнатися раніше. Чутки про одруження Ізабель із Роландом Маршем дійшли до маєтку Енджелфілдів кілька місяців тому, після чого надійшла й звістка про народження близнюків. (Хазяйка не мала особливої потреби вираховувати на пальцях кількість місяців між одруженням та народженням, але подумки вона все одно це зробила, і результат змусив її осудливо стулити губи.) Про те, що кілька тижнів тому Роланд помер від пневмонії, Хазяйка також знала. Містер і місіс Марш, спустошені втратою єдиного сина й шоковані вражаючою байдужістю невістки, стали всіляко уникати Ізабель та її дітей, бажаючи забутися своїм невимовним горем.
— То які імена їм дали?
— Аделіна і Еммеліна, — відповіла Ізабель сонним голосом.
— А як ти їх розрізняєш?
Але молода вдова вже знову забулася сном. І поки вона бачила сни у своєму такому звичному старому ліжку, все бурхливе минуле: і її демонстративна втеча з дому, і нетривале подружнє життя — якимось незбагненним чином пішло в небуття, а натомість до неї повернулося її колишнє, незаймано-дівоче дозаміжнє ім’я. Коли вона прокинеться вранці, їй здасться, що ніякого шлюбу насправді не було, а немовлята — зовсім не її власні діти (Ізабель ніколи не мала ані крихти материнських почуттів), а такі собі ельфи, що невідь-звідки й узялися.
Немовлята теж спали. Хазяйка і садівник, схилившись у кухні над їхніми чистенькими блідуватими личками, потихеньку перемовлялися.
— То хто з них Аделіна, а хто Еммеліна? — запитав садівник.
— Не знаю.
Стоячи по обидва боки старої колиски, Хазяйка і садівник спостерігали за крихітними дівчатками. Два «комплекти» вигнутих півмісяцем вій, два ротики-бантики, дві голівки, вкриті ніжним пухом. Аж ось в однієї із сестричок затремтіла повіка, й одне вічко наполовину розплющилося. Садівник і Хазяйка аж подих затамували. Але вічко знову заплющилося, й дитинча поринуло в сон.
— Оце, мабуть, Аделіна, — прошепотіла Хазяйка.
Вона взяла з буфета смугастий кухонний рушник і нарізала з нього смужок. Потім сплела з них дві стрічки й пов’язала червону на зап’ясток немовляти, що кліпнуло вічком, а білу — на зап’ясток немовляти, що лежало тихо й не ворушилося.
Отак і стояли Хазяйка із садівником, кожне поклавши руку на колиску, й очей не зводили з немовлят.
Нарешті Хазяйка повернула втішене обличчя до садівника й знову заговорила:
— Лишень уяви собі, Діґу! Аж двоє дитинчат! Таке щастя нам у нашому віці!
Відірвавши погляд від немовлят, Діґ помітив, що її великі карі очі застелили сльози радості.
Садівник простягнув зашкарублу руку через колиску. Швидко змахнувши недоречні, як їй здалося, сльози, Хазяйка посміхнулася й поклала свою маленьку пухку руку в його велику долоню. І він відчув вологу її сліз на своїх пальцях.
А під аркою з їхніх рук, під тремтливою лінією їхніх з’єднаних невідривними поглядами очей тихенько сопіли двоє немовлят і бачили сни.
Була вже пізня ніч, коли я скінчила записувати історію Ізабель і Чарлі. Надворі панувала темрява, будинок спав. Увесь день, вечір і частину ночі сиділа я, зігнувшись, за столом. Історія наче переповідала сама себе, лунаючи у вухах, а олівець слухняно шкрябав папір, реєструючи почуте. Усі мої аркуші були густо списані: вони вмістили, наче резервуар, увесь потік слів, що їх промовляла міс Вінтер. Час від часу моя рука рухалася до лівого стовпчика, і я нашкрябувала примітку, якщо інтонація письменниці або якийсь її жест видавалися мені невід’ємною частиною самої розповіді.