Нарешті я відсунула останній аркуш, відклала олівець, стиснула й розтиснула закляклі пальці. Упродовж кількох годин голос міс Вінтер описував давно зниклий світ, воскрешаючи мертвих і відтворюючи події, але я так і не побачила нічого, окрім створеного її словами вже звичного лялькового театру. Та коли голос нарешті змовк, образ її все одно залишився в моїй голові, і я пригадала сірого кота, який наче за помахом чарівної палички з’явився в неї на колінах. Міс Вінтер гладила його, а він сидів собі тихенько, невідривно стежачи за мною своїми круглими жовтувато-зеленими очима. Може, він навіть примудрився узріти моїх привидів і мої таємниці, але йому, либонь, було до того абсолютно байдуже: він тільки кліпав очицями й апатично розглядав мене.
— Як його звуть? — спитала я.
— Привид, — недбало кинула письменниця.
Дібравшись нарешті до ліжка, я вимкнула світло й заплющила очі. На подушечці пальця й досі відчувалася вм’ятина від олівця, а під серцем і досі ворушився той невидимий вузол, що зв’язував мене з дивовижною історією Віди Вінтер. Було темно, я лежала із заплющеними очима, але мені здавалося, що я й досі бачу аркуш паперу, рядки посередині й широкі поля по краях. Мою увагу привернуло поле праворуч. Цей стовпчик я залишала для своїх власних коментарів, приміток і запитань.
Мої пальці вхопили в пітьмі привид олівця й почали рухатися, ніби записуючи запитання, що дісталися до моєї свідомості крізь пелену сну. Я згадала ім’я Ізабель, яке Чарлі глибоко, аж до кістки вкарбував у своє тіло. Чи назавжди залишився з ним цей напис? Невже до самої смерті? І коли під землею, у домовині, плоть відгнила від кістки — невже й могильній темряві судилося побачити ім’я Ізабель?.. Роланд Марш, померлий чоловік, так швидко забутий… Ізабель і Чарлі… То хто ж був батьком двійнят?
Аж ось із виру моїх думок поволі виринув отой шрам на долоні міс Вінтер. Літера Q, схожа на знак питання, глибоко впечений в людську плоть.
Коли ж уві сні я стала записувати свої запитання, поле праворуч наче почало ширитися. Папір, здавалося, засвітився, запульсував життям. Він набух, поглинув мене, і з почуттям трепетного остраху й зачудування я усвідомила, що стала частиною структури паперу, невід’ємною складовою нутрощів записаного тексту. Ставши невагомою, я цілу ніч блукала в цій історії, вивчаючи її ландшафт, вимірюючи її обриси, навшпиньки підходячи до її країв і зазираючи за межі.
Прокинулася я рано. Надто рано. Монотонний уривок якоїсь мелодії шкрябав мені мозок. Ще залишалася ціла година до того, як Джудіт мала постукати у двері й занести мені сніданок, тож я зробила собі чашку какао, не охолоджуючи випила його і вийшла надвір.
Парк біля будинку міс Вінтер виявився чимось на зразок головоломки. З першого ж погляду розміри його вражали: тисовий живопліт за симетричними клумбами, що спочатку здався мені межею, виявився лише чимось на кшталт внутрішньої стіни, що відокремлювала одну частину парку від іншої. Парк повнився такими межами: це були живоплоти з глоду, бирючини й лісового буку, кам’яні стіни, вкриті звивистим плющем та зимостійким клематисом, а також хаотично розкидані голі кущі троянд і акуратні дерев’яні парканчики, де-не-де обплетені верболозом.
Блукаючи стежками, я переходила з однієї частини парку в іншу, але ніяк не могла збагнути його конфігурацію. Живоплоти, що здавалися суцільними, якщо дивитися спереду, подекуди відкривали моїм очам діагональні проходи при погляді збоку. У чагарники було легко потрапити, але вибратися з них було майже неможливо. Фонтани і статуї, полишені, здавалося, далеко позаду, знову несподівано виринали переді мною. Я подовгу стояла як укопана, ошелешено озираючись довкола й хитаючи головою від здивування. Природа сама із себе витворила лабіринт і наче навмисне намагалася збити мене з пантелику.
За одним із поворотів я натрапила на того мовчазного бороданя, який привіз мене сюди з вокзалу.
— Моріс — так мене звуть, — відрекомендувався він.
— А як вам вдається тут не заблукати? — поцікавилася я. — Чи є тут якась хитрість?