Якби не отой її сміх, була б вона простою, непоказною жінкою. Волосся в Меррілі було якогось незрозуміло-бруднуватого кольору, надто темне, щоб назвати її білявкою; підборіддя в неї було завелике, а очі замалі. Але був у неї отой неповторний сміх і лунав він так гарно, що сприймати її хотілося не очима, а вухами. Коли Меррілі сміялася, очі її зникали за товстенькими круглими щічками, а повні, наче стиглі вишні, вуста розтулялися, й показувалися рівні білі зуби — ніхто в Енджелфілді таких не мав! — і маленький рожевий язичок, як у кошеняти. Сміх її лунав, наче прекрасна переливчаста мелодія, й лилася вона з вуст, наче дзюркотливий струмок із глибокої криниці; здавалося, так звучить сама радість… За цей сміх Фред Джеймсон і взяв з нею шлюб. Коли Меррілі сміялася, Фредів голос ніжнішав; чоловік цілував її в шию та шепотів: «Мері…», безупинно повторюючи це ім’я. Дотик його губ лоскотав її, й вона все сміялася, сміялася і сміялася.
Так чи інакше, а взимку, коли двійнята не заходили далеко від своєї домівки, Меррілі народила дитину. Якось в один із перших теплих весняних днів вона з’явилася в саду, щоб розвішати білизну немовляти. Позаду неї стояв чорний дитячий візок. Хтозна, звідки вона його взяла, такі речі нечасто траплялися в сільських жінок — напевне, візок дешево купили з других чи третіх рук, щоб у такий спосіб відзначити народження першої дитини. Навкруги співали пташки, і Мері, нахиляючись по чергову дитячу сорочечку й чіпляючи її на мотузку, співала як та весняна пташка; це, поза всяким сумнівом, була ода на честь чорного дитячого візка. Візок мав високі сріблясті колеса, і хоча був він досить масивний, чорний і округлий, ці колеса створювали враження невагомості, стрімкості та швидкості.
Позаду від будинку сад виходив на поле, відгороджене живоплотом. Меррілі й не здогадувалася, що з-за огорожі за візком спостерігають дві пари хитрих зелених оченят.
За малюком тільки й устигай прати, а Мері була працьовитою та сумлінною матір’ю. Щодня вона з’являлася в саду, то розвішуючи випрану дитячу одіж, то знімаючи її. Відмиваючи пелюшки й сорочечки, Мері повсякчас позирала крізь кухонне вікно на свій розчудовий візок, що стояв на вулиці під сонцем. Що п’ять хвилин вискакувала вона за двері — то поправити складаний верх, то вкрити дитинча ще однією ковдрою, то просто поспівати.
Але не тільки Меррілі щомиті линула до візка душею і тілом. Еммеліна з Аделіною тим візочком просто марили.
Одного не дуже прекрасного дня Меррілі вийшла з будинку із кошиком прання в руках — і не побачила візка. Вона зупинилася як укопана, отетеріло розтуливши рота й обхопивши руками голову. Кошик упав на клумбу, комірці та шкарпетки повисли на стеблах лакфіолі. Меррілі навіть не поглянула перед себе, на живопліт та кущі ожини; натомість вона почала крутити головою ліворуч та праворуч, наче не ймучи віри своїм очам: ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч… І поки вона отак крутила головою, в серці її зростала паніка, яка нарешті вирвалася назовні розпачливим пронизливим вереском, від якого, здавалося, небо ось-ось репне навпіл.
Містер Ґріффін, який жив за три оселі від Мері, від несподіванки аж кинув роботу на своїй овочевій ділянці. Стара бабця Стокс стурбовано набурмосилася й вийшла на ґанок. Обоє ошелешено витріщилися на Меррілі, відмовляючись вірити, що їхня весела і смішлива сусідка здатна видати такий неймовірний звук. Меррілі й собі витріщилася на них, не в змозі й слова вимовити, наче своїм криком вичерпала увесь запас звуків, відпущений їй на життя.
Нарешті Мері вичавила із себе:
— Моя дитина кудись поділася.
Почувши сказане, сусіди відразу кинулися на допомогу. Містер Ґріффін легко перестрибнув через три паркани, взяв Меррілі за руку й повів до будинку зі словами:
— Кудись поділася? А куди ж вона поділася?
Бабцю Стокс як вітром здуло з ґанку, й через кілька секунд з палісадника почувся її голос, що кликав на допомогу.
У відповідь почувся невпинний гомін. Сусіди поспішали на підмогу.
— Що таке? Що трапилося?
— Дитину вкрали! Просто із садка! У візку!
— Ви вдвох ідіть туди, а ви решта — сюди.
— Нехай хтось збігає по Фреда!
Уся ця штовханина й метушня відбувалися перед хатою Джеймсонів. Позаду ж усе було тихо. Випрані дитячі речі спокійнісінько колихалися на стеблах лакфіолі, лопата містера Ґріффіна так і стирчала зі щойно скопаної землі, Еммеліна зачудовано погладжувала сріблясті шпиці, а Аделіна намагалася її відштовхнути, щоб нарешті зрушити візок з місця й покотити.