Того ранку ми байдикували в кімнаті на першому поверсі — її можна було б назвати спальнею, якби ліжко хоч трохи виднілося з-під купи різного лахміття, що громадилося довкола протягом десятиліть. Еммеліна довго видряпувала нігтями сріблясту нитку з облямівки штор; коли їй це вдалося, вона крадькома засунула нитку до кишені, щоб пізніше додати до купи всіляких предметів, що їх вона, мов та сорока, позносила до себе під ліжко. Але раптом щось відволікло її увагу. До будинку хтось наближався. І хоча Еммеліна навряд чи усвідомлювала можливі наслідки оголошеного напередодні приїзду, нею теж заволоділо передчуття майбутніх змін, що вже витало у повітрі.
Саме Еммеліна й помітила першою, як під’їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.
Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся міс Барроу не можна було назвати ані світлим, ані темним; колір обличчя був так само невизначений, а саме обличчя позбавлене будь-якого виразу. Однак ми все одно на неї витріщалися — витріщалися, аж доки очі не заболіли. Кожна часточка її обличчя наче світилася. Світився її одяг та волосся. Світився навіть її багаж. Від гувернантки йшло якесь сяйво — як від електричної лампочки. Щось робило її несхожою на інших. І ми не мали ані найменшого уявлення, що саме.
Утім, пізніше все з’ясувалося.
Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.
Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.
Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.
Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…
О шостій Хазяйка знову покликала нас:
— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!
Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.
Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:
— Сподіваюся, вам буде зручно, пані.
І відповідь гувернантки — судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:
— Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.
— А як же дівчата, міс Барроу?..
— Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.
Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.
Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.
Але що це? Двері до комори не відчинялися! Нікóли доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.
Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.
Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки — і потрібний ключ неодмінно знайдеться.
Але кишеня фартуха виявилася порожньою.
Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з’явилася несподівана перешкода.