Для своїх біографічних досліджень я завела таку собі «картотеку життів». Це була скринька з картками-покажчиками, що містили подробиці про персонажів: ім’я, рід занять, дати народження та смерті, місце проживання тощо. Інколи ця картотека здається мені меморіалом, зведеним задля вшанування померлих (я уявляю, як вони заглядають у мою кімнату крізь темне вікно й перешіптуються: «Ти диви! Вона записує нас у картки! І це — через двісті років після нашої смерті!»). Коли ж за вікном непроглядний морок і я почуваюся безпорадною та самотньою по цей бік темного скла, картки стають схожими на маленькі надгробки, бездушні й холодні, а сама скринька — на глухий цвинтар. Список персоналій, що його мені надала міс Вінтер, був надто короткий, і коли я тасувала картки, жалюгідність їхньої кількості збурювала в мені розчарування й роздратування. Інформаційна складова історії видавалася мені явно недостатньою.
Я взяла чисту картку і почала її заповнювати.
Естер Барроу
Гувернантка
Маєток Енджелфілд-хаус
Рік народження:?
Рік смерті:?
Я зупинилася. Зробила на пальцях деякі підрахунки. Дівчатам було лише по тринадцять років. І Естер була молода. Вона просто не могла бути старою, беручи до уваги її неабияку бадьорість та винахідливість. Скільки ж їй було? Тридцять? А може, тільки двадцять п’ять? На якихось дванадцять років старша за самих двійнят… І тут мені зайшла одна гадка. Що, коли Естер ще жива? Цікаво, чи може таке бути? Міс Вінтер у свої сімдесят із гаком перебуває на порозі смерті — але ж це ще не означає, що людина старша за неї вже мала померти.
Залишалося одне.
Я зробила у карточці ще одну позначку й підкреслила її.
ЗНАЙТИ ЕСТЕР!
Як не дивно, тієї ночі мені наснилася гувернантка.
Я бачила її непоказну фігуру в акуратно підперезаному халаті. Ось Естер стоїть на майданчику галереї і, стуливши губи, скрушно хитає головою, розглядаючи закіптюжені пожежею стіни, гострі краї поламаних дощок долівки і плющ, який в’ється навколо поруччя сходів. Посеред того хаосу стоїть Естер — і все довкола неї світлішає, ясніє, наче заспокоюється.
Естер кидала гострий погляд жвавих очей то ліворуч, то праворуч, не залишаючи нічого поза своєю увагою. Аж ось її погляд зупинився на постаті, що стояла за моєю спиною. Імовірно, це була моя сестра-близнючка; я була майже певна цього…
Я почала наближатися до Естер, як той нічний метелик, що летить на світло. Та коли я потрапила всередину магічного кола, нічого не сталося. Навколо мене так і залишилася темрява. Очі Естер ковзнули по мені — і вона мене не побачила. Наче мене не було взагалі.
Я прокинулася, відчуваючи збоку вже знайомий пекучий холод, і почала перебирати картини зі сну, щоб зрозуміти джерело свого страху. У самій Естер нічого страхітливого не було. Налякало мене до дрожу не те, що я бачила уві сні, а те, ким я в тому сні була. Якщо Естер мене не побачила, то я, мабуть, була привидом. Бути привидом — означає бути мертвою. Хіба ні?..
Я встала з ліжка й пішла до ванної кімнати, щоб змити із себе страх. Намагаючись не дивитися у дзеркало, я поглянула була на свої руки у воді… і зазнала нового нападу жаху. Мої руки існували тут… але я знала, що водночас вони існують і там, по той бік, де вони мертві. І очі, якими я їх бачила, — теж мертві у потойбічному світі. А мій розум, крізь який проходять ці думки, він що — теж мертвий?!. Мене охопив панічний страх.
Яка жахлива природна аномалія розділяє особистість між двома тілами ще до їхнього народження, а потім одне з них убиває? Що ж від мене залишилося? Хто я така? Напівпомерла душа моя, гнана зі світу живих удень, вночі лине до свого двійника у похмуре небуття.
…Я запалила вогонь, заварила какао, закуталася в халат та ковдри й заходилася писати листа батькові. Як там крамниця, питалася, як там мати, як там він і як зазвичай чинять люди, коли хочуть когось розшукати? Чи існують приватні детективи в реальному житті, чи тільки в книжках?.. Я переповіла батькові все те нечисленне, що знала про Естер. Чи можна розпочати пошук за наявності такої скупої інформації? Чи візьметься приватний детектив за таку роботу? А якщо ні, то що робити тоді?..