— Аделіна просто приголомшує мене, докторе Модслі. Тому ваша думка — думка досвідченого лікаря — стала б мені у великій пригоді.
Лікар чемно вклонився.
— Звичайно ж. Що саме вас непокоїть?
— Ніколи раніше не зустрічала я такої незрозумілої дитини. — Естер на мить замовкла. — Вибачте мені мою нетямущість, але мені навіть важко знайти потрібні слова, щоб схарактеризувати всі її дивацтва.
— Не поспішайте. Я маю вдосталь часу.
Лікар Модслі вказав рукою на низьку лавку біля живоплоту у формі витонченого ліжкового бильця, й вони сіли напроти однієї з найрозкішніших зелених фігур парку.
— Аделіна, — почала Естер, — дитина зла й агресивна. Вона не терпить моєї присутності в домі і чинить опір усім моїм спробам навести лад. Харчується вона хаотично: буває, не їсть нічого, аж доки не почне конати з голоду, й лише тоді щось перехопить, та й то якийсь мізерний шматочок, не більше. Викупати її можна лише силоміць, і попри те що Аделіна худа як скелет, потрібні зусилля двох дорослих людей, щоб утримати її у воді. Будь-який вияв доброзичливості з мого боку вона зустрічає цілковитою байдужістю. Здається, нормальні людські почуття їй незнані, і я, чесно кажучи, дуже сумніваюся, що ця дівчинка має у собі хоч дещицю людяності.
— Чи вона розумна?
— Радше хитра й підступна. Її ніщо не цікавить, крім її власних безглуздих забаганок.
— А як вона навчається?
— Ну, хіба це навчання? Арифметики немає, немає ні латини, ні географії. Утім, в інтересах дисципліни й порядку я змушую дівчат навчатися по дві години двічі на день і розповідаю їм різні історії. Оце і все навчання.
— Аделіні подобаються ваші уроки?
— Якби ж я знала, пане лікарю! Вона ж несамовита, абсолютно некерована, розумієте?! Щоразу її треба заманювати до кімнати якоюсь хитрістю, а інколи мені навіть доводиться кликати на допомогу Джона, щоб той затягнув її силоміць. При цьому вона всіляко опирається: то руками вчепиться за одвірок, то навмисне заклякне усім тілом, щоб її неможливо було пронести крізь двері. На стілець посадовити її геть неможливо, тож Джон лишає її на підлозі і йде. У класній кімнаті вона не слухає мене й не дивиться на мене, а замикається в собі й поринає у якийсь вигаданий нею світ.
Лікар Модслі уважно слухав, а потім кивнув:
— Дійсно важкий випадок. Отже, її поведінка дуже вас непокоїть, і ви побоюєтеся, що результати вашої роботи з Аделіною будуть менш успішними, аніж з її сестрою. Та все ж, — чарівно всміхнувся він, — вибачте, міс Барроу, але особливих підстав для стурбованості я не бачу. Я вірю у ваші здібності. Щойно я почув від вас розповідь більш зв’язну й більш дохідливу, ніж чув від багатьох лікарів у схожих випадках.
Естер зміряла лікаря холодним поглядом.
— Я ще не все сказала.
— Слухаю вас.
— Є методи, які з успіхом застосовували і застосовують до таких дітей, як Аделіна. Я маю також власні перевірені розробки, які можна було б використати, якби не…
Вихователька завагалася, й цього разу лікареві вистачило кмітливості не переривати її. І Естер знову заговорила — неквапно, ретельно зважуючи слова.
— Таке враження, ніби в душі Аделіни якась імла. І ця імла відокремлює її не лише від решти людей, але й від самої себе. Інколи імла рідшає, інколи зовсім розвіюється, і тоді з’являється зовсім інша Аделіна. Але так триває недовго. І коли імла повертається, дівчина стає такою, як і раніш.
Естер поглянула на лікаря, чекаючи його реакції. Той наморщив лоба.
— А як вона поводиться в ці періоди просвітління?
— Зовнішніх ознак обмаль. Насамперед це її дихання. Інколи воно змінюється, і тоді я вгадую, що Аделіна мене чує. Потім… її руки.
— Що — її руки?
— Зазвичай вони напружені, з розчепіреними пальцями — ось такі. — Естер розчепірила свої пальці. — Але інколи я помічаю, що вони розслабляються — ось так. — Вона розслабила пальці, й ті обм’якли. — Наче моя розповідь так захоплює увагу Аделіни, що її захисна реакція притупляється, дівчинка розслабляється й «забуває» демонструвати свою відразу до мене. Мені доводилося працювати з багатьма «важкими» дітьми, докторе Модслі. У цій сфері я маю великий досвід. І те, що я побачила, можна звести до такого висновку: в Аделіні розпочався процес, так би мовити, «бродіння», себто перевиховання.
Лікар відповів не відразу; на якийсь час він замислився, і Естер, схоже, була втішена його увагою до її міркувань.
— А чи простежується якась регулярність у прояві цих симптомів?
— Поки що впевненості немає. Але…
Лікар Модслі кивнув, заохочуючи її продовжувати.
— Може, це й дурниці, але мені здалося, що певні літературні твори…