— Літературні твори?
— Наприклад, «Джейн Ейр». За кілька днів я скорочено переказала їм першу частину; саме тоді я вперше й помітила це явище. А ще — Діккенс. Історичні ж легенди та повчальні казки не завжди дають ефект.
Лікар знову наморщив лоба.
— А «Джейн Ейр» діє регулярно?
— Ні. У цьому й полягає проблема.
— Гм. І що ж ви збираєтеся робити?
— Безперечно, існують перевірені методи виховання таких егоїстичних та впертих дітей, як Аделіна. Якнайсуворіший режим сьогодні міг би її вберегти від долі її матері завтра. Однак суворий режим, цілющий для «зовнішньої оболонки» Аделіни, буде вкрай руйнівним для…
— Для тієї дитини, яку ви бачите, коли імла розвіюється?
— Саме так. Для отієї дитини нічого гіршого й придумати не можна.
— То якщо підсумувати всі ваші спостереження… яким ви бачите майбутнє Аделіни?
— Це передчасне запитання. Наразі достатньо констатувати, що я не вважаю цю дитину повністю втраченою. Хтозна, що з неї вийде?..
Вони сиділи, мовчки розглядаючи зелену геометричну фігуру напроти, і всерйоз розмірковували над проблемою… тоді як сама «проблема», сховавшись за кущем, крадькома позирала на них крізь листя.
Зрештою озвався лікар.
— Мені невідоме захворювання, яке б супроводжувалося такими симптомами. Але, можливо, справа тут у моєму невігластві. — Він сподівався, що Естер ввічливо заперечить, але вона цього не зробила. — Гм. Гадаю, мені слід ретельно оглянути цю дівчинку, щоб визначити загальний стан її здоров’я — як фізичного, так і розумового.
— Саме про це я й думала. До речі, — Естер почала ритися у кишенях, — ось мої нотатки. У них ви знайдете опис кожного засвідченого мною конкретного випадку. Опис супроводжується попереднім аналізом. Може, після огляду ви трохи затримаєтесь, щоб поділитися зі мною враженнями? Ми б могли разом поміркувати над належними заходами.
Лікар поглянув на Естер із чималим здивуванням. Вона вийшла поза межі свого амплуа гувернантки, вона поводилася так, наче була його колегою!
Естер теж збагнула, що порушила субординацію. Може, ще не пізно відступити? Але Рубікон уже було перейдено. Пішов на бій — міцно стій.
Тим часом погляд лікаря Модслі знов перекинувся на геометричну фігуру з гілок та листя.
— Це не додекаедр, — із хитруватим усміхом мовила Естер. — Це тетраедр.
Лікар Модслі підвівся з лавки й наблизився до зеленої фігури.
— Один, два, три, чотири… — почав рахувати він, ледь ворушачи губами.
Моє серце пішло у п’яти. Невже він збирається обійти дерево? А там, чого доброго, ще й мене надибає!
Але лікар дорахував до шести й зупинився. Він знав, що Естер мала рацію.
Вони якось знічено поглянули одне на одного. На його обличчі відбилася непевність. Хто вона, ця жінка? І хто дав їй право так з ним розмовляти? Вона ж усього-на-всього опецькувата провінційна гувернантка з носом-картоплиною! А може, ні? Може, все не так просто?..
Естер мовчки дивилася на лікаря, наче прикута до свого місця.
Нарешті вони зніяковіло відвернулися одне від одного. Земля колихнулася і на якусь дещицю відхилилася від своєї осі.
— То коли ви оглянете Аделіну? — спитала Естер.
— Може, вдень у середу? — запропонував лікар.
— Гаразд. У середу вдень.
Земля повернулася до свого початкового положення у просторі.
Вони пішли назад до будинку. На першому ж повороті лікар попрощався, звернув убік і пішов геть.
А за тисом маленька шпигунка гризла нігті й ламала голову над почутим.
Шорстка вуаль утоми ятрила мені очі. Раціональна оболонка свідомості стала тонкою, як газетний папір. Пропрацювавши цілий день та половину ночі, я боялася лягати спати.
Чи в мене вже почалися слухові галюцинації? Наче мені почулася якась мелодія. Навіть не мелодія, а п’ять розрізнених нот.
Щоб переконатися, я розчинила вікно. Так і є. З парку і справді долітали якісь звуки.
Зі словами я проблем не маю. Дайте мені уривок тексту — і я неодмінно здогадаюся, що йому передувало або йшло після нього. У найгіршому випадку зведу вибір до кількох найімовірніших варіантів. Але ж музика — не моя царина. Чим були ці п’ять нот? Початком колискової? Чи відгомоном чийогось гіркого плачу? Здогадатись було неможливо. Не було ні початку, ні кінця, ні мелодії, яка увібрала б у себе ці п’ять нот. Що тримає їх — ці п’ять нот — укупі?.. Після закличного звуку першої ноти наставала перебіжна пауза, наче ця перша нота напружено чекала: чи, бува, не зникла кудись її товаришка, чи не відлетіла назавжди, занесена вітром? І так було і з другою, і з третьою, і з четвертою нотами. А після п’ятої наставала непевність, відчуття, що невдовзі й та тонка нитка, яка з’єднує цей випадковий набір звуків, урветься, і розлетяться назавжди за вітром ці п’ять нот, як пожовкле осіннє листя.