— Мені доведеться здійснити деякі додаткові обстеження, — промовив лікар. — І я поміркую щодо стосунків Аделіни із сестрою-близнючкою. Гадаю, це справді суттєвий чинник розвитку її особистості.
Естер кивнула.
— Ось що я думаю, — сказала вона. — У певному розумінні можна вважати, що двійнята розподілили між собою ті риси вдачі, які зазвичай належать одній людині. На відміну від нормальної здорової особистості, яка використовує широкий діапазон різноманітних емоцій і демонструє розмаїття численних варіантів поведінки, двійнята ділять ці емоції та варіанти поведінки навпіл і забирають кожне свою половинку. Одне з близнят — флегматичне і пасивне, друге ж — неконтрольоване і схильне до нападів шаленства. Одне віддає перевагу чистоті, друге жити не може без бруду. Одне має невгамовний апетит, а друге може цілими днями ходити голодне. А тепер висновок: якщо ця полярність і справді є основою індивідуальності дівчат, то зовсім недивно, що Аделіна придушує в собі все те, що, на її погляд, належить до вдачі Еммеліни, чи не так? — Це запитання було радше риторичним; поглядом Естер натякала, що сказала ще не все. Зробивши глибокий вдих, вона вела далі. — А тепер погляньмо на ту Аделіну, що на короткий час виходить з імли. Вона слухає мої розповіді, вона виявляє розважливість, вона реагує на мову, яка не є мовою двійнят. Це свідчить про її бажання спілкуватися з іншими людьми. Але на кого з цих двійнят припадає функція спілкування з іншими? На Еммеліну! І тому Аделіна знову мусить всіляко придушувати цю — людяну — частину своєї натури.
Естер повернулася до лікаря й кинула на нього погляд, який означав, що тепер настала його черга говорити.
— Ваша думка є цікавою й досить оригінальною, — обережно почав він. — Хоча я, чесно кажучи, міркував би інакше. Я гадав, що двійнята мають бути радше схожими, аніж діаметрально протилежними.
— Але ж досвід свідчить, що це не так, — різко заперечила Естер.
Глибоко замислившись, лікар Модслі споглядав стіну, а Естер час від часу кидала в його бік занепокоєні погляди, намагаючись здогадатися, що він скаже ще.
— Повторюю, ваша теорія цікава, — лікар зобразив на обличчі поблажливу усмішку, щоб пом’якшити ефект своїх слів, — але я не пригадую, щоб мені доводилося читати в авторитетних медичних джерелах про таке роздвоєння особистості у близнят.
Вихователька проігнорувала його усмішку й кинула на нього холодний погляд.
— Цього в авторитетних джерелах і немає. Хто б міг про це явище написати, так це Лоусон, але і в його працях відсутні такі відомості.
— А ви що, читали Лоусона?!
— Звичайно ж. Я б не ризикнула висловлюватися на якусь тему, не ознайомившись спочатку з першоджерелами.
— О! — вихопилося в лікаря.
— У Гарвуда є згадка про схожий випадок із перуанськими хлопчиками-двійнятами, але цей дослідник не робить повних і однозначних висновків, хоча для того, на мій погляд, існували всі підстави.
— Я пам’ятаю цей приклад… Ага! — лікар Модслі аж трохи сіпнувся. — Тепер я розумію, до чого ви ведете! Цікаво, чи можна щось узяти з опису родини Брейзенбі?..
— Я не змогла знайти повного опису цього випадку. Чи не могли б ви мені дати його почитати?..
Отак усе і почалося.
Вражений актуальністю спостережень Естер, лікар дав їй почитати дослідження клінічної історії родини Брейзенбі. Повертаючи книжку, вона супроводила прочитане аркушем, на якому виклала свої посутні зауваження. А лікар тим часом поповнив свою літературну добірочку про двійнят новими книжками і свіжими публікаціями (у тому числі й про ще не завершені дослідження) як тутешніх, так і закордонних авторів. За тиждень-два лікар Модслі пересвідчився, що може заощадити час, якщо спочатку даватиме ці нові надходження Естер, а та постачатиме йому свої розумні й лаконічні резюме. Прочитавши геть усе, що можна було прочитати на цю тему, лікар та гувернантка повернулися до обговорення власних спостережень. Вони робили нотатки: він — медичні, вона — психологічні. На полях її коментарів лікар Модслі залишив свої нечисленні зауваження, тоді як зауваження Естер до його нотаток були значно більші за обсягом і часто супроводжувалися її власними переконливими доповненнями на окремих аркушах.
Тож вони читали; вони міркували; вони зустрічалися; вони обмінювалися думками. Невдовзі вони вже знали все, що тільки можна було знати про близнят як таких; але це була теорія. Лишалася практика.
— Ми виконали велику роботу, — якось сказав лікар увечері, коли вони сиділи у бібліотеці. — Ми перечитали масу літератури. Однак ні на крок не наблизилися до розв’язання проблеми. — Він знервовано провів рукою по голові, пригладжуючи волосся. Річ у тім, що лікар Модслі пообіцяв дружині, що повернеться о пів на восьму, і вже спізнювався. — Отже, Аделіна придушує своє добре начало саме через Еммеліну? Гадаю, що відповідь на це запитання лежить за межами тих знань, які існують на теперішній час. — Він зітхнув і кинув олівець на стіл, виявляючи своє роздратування.