А через годину до кімнати, як буря, увірвалась Аделіна з перекошеним люттю обличчям. Вона притьмом видерлася на стіл і, охоплена істеричною злобою, накинулася на сестру.
Захищатися Еммеліна ніколи не вміла. Вона не поворухнула й пальцем, не видала ані звуку.
Аделіна, вимістивши на ній свою лють, кілька хвилин стояла мовчки, дивлячись на сестру. На зелене сукно капала червона кров. Скрізь були розкидані гральні карти. Еммеліна лежала, скрутившись калачиком, і плечі її конвульсивно здригалися.
Аделіна повернулася й пішла геть.
Еммеліна ж залишалася там, де й була, на столі, аж поки Джон не знайшов її через кілька годин. Він відніс бідолаху до Хазяйки, а та змила кров з її волосся, поклала на око компрес і обробила синці настоєм ліщини.
— Цього б не трапилося, якби тут була Естер, — зітхала Хазяйка. — Коли ж вона повернеться?..
— Вона більше не повернеться, — відповів Джон якомога стриманіше.
Але й він був невдоволений тим, що сталося з Еммеліною.
— Ніяк не второпаю, — кректала Хазяйка, — чому це Естер отак узяла й поїхала! І слова не сказала. Що ж могло трапитися? Може, якась біда… Може, з рідними якесь лихо…
Джон похитав головою. Він уже сто разів чув, як його подруга висловлювала нав’язливу думку, ніби Естер має повернутися. Уже все село знало, що вона ніколи не повернеться. Служниця подружжя Модслі чула все. Вона божилася, що не тільки чула, а й геть усе бачила, натякаючи на пікантні подробиці. У селі вже не лишилося жодного мешканця, який би не знав, що непоказна гувернантка крутила роман із лікарем.
Тож цілком закономірно, що одного дня чутки про поведінку Естер (у селі це слово, вимовлене з багатозначною інтонацією, означало саме погану поведінку) досягли вух Хазяйки. Спочатку вона страшенно обурилася і навіть слухати не хотіла. Естер — її Естер! — нездатна на таке неподобство! Та коли місіс Дюн, сама не своя від обурення, переказала почуте Джонові, той лише підтвердив це. Він нагадав Хазяйці, що того самого дня, коли все трапилося, він, Джон-копач, приїздив до лікаря Модслі, щоб забрати Аделіну. І про все почув безпосередньо від служниці.
— А якщо вона безгрішна, чом же вона так похапливо поїхала, га? — переконував він Хазяйку.
— Ну, якась біда з родичами… — непевно мовила місіс Дюн. — Хтозна…
— Але якби вона збиралася повернутися, то написала б листа, еге ж? Або принаймні пояснила б причини свого від’їзду. Ти маєш її листа?
Бабця скрушно похитала головою.
— Отже, — підсумував Джон, — вона зробила щось таке, чого не слід було робити, і повертатися не збирається. Естер поїхала назавжди. Повір моєму слову.
Залишавшись на самоті, Хазяйка все думала й думала про почуте, не знаючи, кому і чому вірити. Світ і справді став якимось химерним і незрозумілим!
Одному лише Чарлі до всього було байдуже. Від’їзд Естер не справив на нього значного впливу. Утім, певні зміни таки відбулися: страви, що їх Естер регулярно залишала під його дверима на сніданок, обід та вечерю, змінилися спорадичними бутербродами, холодним м’ясом з овочами або яєчнею. Усе це подавалося з непередбачуваними інтервалами, залежно від того, коли Хазяйка наступного разу згадає про Чарлі. Але тому було байдуже. Коли поруч була їжа, він міг з’їсти вчорашній шматок м’яса, печену картоплину чи просто скориночку сухого хліба. Але коли їжі поруч не було, то Чарлі й не згадував про неї. Його діймав інший, набагато лютіший голод — і тут ніхто не був у змозі нічим зарадити.
Час від часу до будинку надходили листи. Інколи хтось їх навіть розкривав. Якось Хазяйка, сама не знаючи навіщо, придибала до зали і помітила там купку листів, що вже встигли вкритися пилом, лежачи на килимкові під поштовою скринькою. І вона відкрила ці листи.
Один був від працівника банку, який вів фінансові справи Чарльза Енджелфілда. Повірений цікавився, чи не хоче, бува, містер Енджелфілд вкласти гроші у вигідну справу.
Другий являв собою рахунок від покрівельника.
Невже третій лист — від Естер?
Ні. Третій лист надійшов із психлікарні. Ізабель померла.
Не ймучи віри своїм очам, бабця дивилася на аркуш паперу. Ізабель?! Померла?! Невже це правда? Так. І причина смерті — грип, повідомлялося у листі.
Слід було сказати про це Чарлі, але місіс Дюн не наважувалася. Краще спочатку поговорити з Джоном-копачем, вирішила вона і відклала листа убік. Але надвечір, коли Джон сидів на своєму звичному місці за кухонним столом, а бабця по вінця наливала до його чашки свіжий чай, у голові її вже й слід листа прохолов. Лист приєднався до решти вражень, не зареєстрованих у пам’яті і тому назавжди втрачених. Таке з Хазяйкою часто траплялося.