— Аврелію! — вхопила я його за комір пальта. — Це правда? Ви тут народилися?
— Так.
— А коли?
На його обличчі з’явилася якась дивна сумна посмішка.
— У свій день народження.
Забувши про обачність, я стала наполягати.
— Зрозуміло, але коли саме?
— Може, десь у січні. А може, у лютому. Можливо, навіть наприкінці грудня. Приблизно шістдесят років тому. Боюсь, оце і все, що я знаю.
Я спохмурніла, пригадавши, як минулого разу він розповідав мені про місіс Лав і сказав, що матері в нього не було. Гаразд, але і названа дитина теж може принаймні знати, коли в неї день народження!
— Аврелію, ви хочете сказати, що ви знайда?
— Саме так. Я знайда.
Від розгубленості я не знала, що й казати.
— До всього звикаєш, і до цього теж, — мовив він, і мені стало соромно, що йому доводиться втішати мене через його ж власну біду.
— І ви звикли?
Він уважно поглянув на мене, явно вирішуючи, чи слід йому розкривати переді мною душу.
— Якщо щиро, то ні.
Ступаючи повільно і важко, наче каліки, ми рушили далі. Туман майже зник. Магічні обриси класичного парку втратили свою чарівливу загадковість і постали перед нами тим, чим насправді й були: занедбаними кущами й живоплотами.
— Отже, місіс Лав… — почала я.
— Знайшла мене. Саме так.
— А вашими батьками були…
— Не маю уявлення, хто був моїми батьками.
— Але ж ви знаєте, що народилися тут, у цьому будинку?
Аврелій засунув руки глибоко в кишені. На його обличчі з’явився напружений вираз.
— Це важко пояснити, тим паче що я не маю жодних доказів. Але я знаю, що тут народився. Я це дійсно знаю.
Аврелій кинув на мене швидкий погляд. Я глянула на нього у відповідь, очима заохочуючи його продовжувати.
— Інколи людина підсвідомо набуває знань. Знань про себе. Таким чином вона дізнається про той час, коли ще була неспроможна щось запам’ятати.
Я кивнула.
— У ніч, коли мене знайшли, — говорив далі Аврелій, — тут, в Енджелфілді, сталася велика пожежа. Про це мені розповіла місіс Лав, коли мені було дев’ять. Казала, що не могла не розповісти: коли вона вперше взяла мене на руки, моя одіж відгонила димом. Тоді я пішов дивитися на згарище. І тепер приходжу сюди постійно. Пізніше я знайшов в архіві місцеву газету з повідомленням про пожежу. У всякому разі….
У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності — на той випадок, якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.
— У всякому разі, щойно я прийшов сюди, то відразу ж усе відчув і збагнув. Тут — мій дім, сказав я собі. Тут я з’явився на світ. Жодних сумнівів бути не може. Бо я це знаю і відчуваю.
З останніми словами Аврелія його вдавана байдужість несподівано зникла, і в голосі з’явилася схвильована проникливість. Він прокашлявся.
— Звісно, я не думаю, що хтось мені повірить, бо не маю фактичних доказів. Лише збіг дат і неясні спогади місіс Лав про мою пропахлу димом одіж. І все. А ще — моє власне переконання.
— Я вірю вам, — мовила я.
Аврелій прикусив губу і відвернувся.
Наша розмова, його щирість, оцей туман несподівано вивели нас немовби на півострів взаємної довірливості, і я відчула, що ось-ось розповім йому те, чого ніколи й нікому не наважувалася розповісти. Уже готові слова миттю влетіли зграєю птахів у мою свідомість і враз упорядкувалися в речення, яким не терпілося зірватися з вуст. Наче вони довгі роки чекали цього моменту.
— Я вірю вам, — повторила я, не встигаючи вимовляти слова, що нетерпляче юрмилися в горлі. — Я теж мала колись схоже відчуття. Знання того, що, здавалося б, знати неможливо. Це підсвідоме знання. Воно походить з того періоду життя, коли людина ще не в змозі щось запам’ятати.
І тут я знову побачила оте! Краєм ока я помітила, як неподалік щось ворухнулося і в ту ж мить зникло.
— Ви його помітили, Аврелію?
Він поглянув туди, куди і я, — на піраміди класичного парку і далі.
— Що саме? Ні, я не помітив нічого.
Воно щезло. А може, ніколи там і не з’являлося…
Я повернулася до Аврелія, але було вже пізно. Я втратила самовладання, а разом із ним — і момент щирості.
— А у вас є день народження? — спитав Аврелій.
— Так, у мене є день народження.
Усі слова, що їх я так і не спромоглася вимовити, повернулися кудись туди, де вони тихенько переховувалися всі ці роки.
— А ви дозволите мені занотувати дату? — з ентузіазмом запитав він. — Щоб згодом надіслати вам картку з вітаннями.