Я вимушено всміхнулася.
— Мій день народження вже скоро.
Аврелій розгорнув маленький синій записничок, поділений на місяці.
— Дев’ятнадцятого, — сказала я, і він зробив запис.
Олівець у його величезній долоні здавався зовсім маленьким — із зубочистку завбільшки.
Коли задощило, ми накинули капюшони й хутенько подалися до церкви, щоб там перечекати негоду. На ґанку станцювали джигу, струшуючи з одягу дощові краплі, а потім зайшли всередину.
Ми сіли на лавку біля вівтаря. Я невідривно дивилася на склепінчасту стелю, доки мені не закрутилася голова.
— Розкажіть мені про те, як вас знайшли, — попросила я.
— Я знаю тільки те, що мені розповідала місіс Лав, — відповів Аврелій. — І саме це можу вам переповісти. І, звичайно ж, про мою спадщину.
— Ви маєте спадщину?
— Так. Нічого особливого. Не те, що зазвичай мається на увазі, коли говорять про спадщину, але все одно… Я навіть зможу вам її показати — трохи згодом.
— Було б цікаво поглянути.
— Я тут думав… Дев’ята — ще рано для кави з тістечком, бо нещодавно був сніданок, еге ж? — Це було сказано із заклопотаною гримасою, яка з наступними словами перетворилася на сяючу посмішку — Тому я подумав: чи не можу я запросити міс Марґарет на другий сніданок об одинадцятій? Тістечка й кава — що ви на це скажете? Вам не завадить підкріпитися. А я тим часом покажу вам свою спадщину, хоча там особливо й дивитися нема на що.
Я прийняла його запрошення.
Аврелій витягнув з кишені окуляри і почав недбало їх протирати.
— Отже. — Він глибоко й повільно вдихнув. І так само повільно видихнув. — Слухайте. Про місіс Лав та історію, яку вона мені розповіла.
Його обличчя набуло відстороненого виразу. До цього трюку часто вдаються оповідачі, намагаючись таким чином «зникнути», щоб дати дорогу самому оповіданню. З перших же слів Аврелія я ніби почула голос самої місіс Лав, яку покликала з могили пам’ять про розказану нею історію.
Історія про неї, про Аврелія, і, можливо, про Еммеліну.
Тієї ночі було темно, хоч в око стрель, а в тій темряві вирувала буря. Свистів вітер, гнучи додолу дерева, а дощ лупив такий, що, здавалося, шибки порозбиває. Я сиділа біля каміна і в’язала сіру шкарпетку; ага, це була вже друга, і я щойно почала вив’язувати п’ятку. Раптом по моїй спині наче мурашки побігли. Та ні, я не змерзла, кажу вам. Бо ще вдень нанесла повний кошик дров із сараю і недавно підкинула у вогонь двійко цурпалків. Тож я не змерзла, зовсім ні, але про себе подумала: оце так ніч, Господи, твоя воля! Добре, що я — не якась бідолаха, котру негода застала десь у лісі або в полі; сама думка про таку бідолаху змусила мене здригнутися.
У моїй хаті було тихо, тільки час від часу чулося потріскування дров у каміні, стукіт в’язальних спиць одна об одну та мої зітхання. Що ви кажете — мої зітхання? Ага, стукіт в’язальних спиць і мої зітхання. А чому ж я зітхала? Та тому, що щастя не мала. Я стала надто часто поринати у спогади, а це погана звичка для п’ятдесятирічної жінки. Начебто все у мене є: і вогонь у каміні, і дах над головою, і харчів удосталь; та чи щаслива я? Аж ніяк. Тому й зітхала над своїм в’язанням, а надворі тим часом періщив дощ.
Згодом я встала, принесла добрячий кусень пирога з комори та й ум’яла його під шкалик бренді. І збадьорилася до надзвичайності. Та коли повернулася до свого в’язання, то у мене й серце впало. І знаєте, чому? Я вив’язала п’ятку аж двічі!
Я не на жарт злякалася! По-справжньому злякалася. Загалом я дуже старанна в’язальниця. Не те що моя сестра Кітті — та завжди в’язала недбало, сяк-так. Та й не була я підсліпувата, як моя бідолашна старенька мати перед смертю. Лише втретє в житті робила я цю помилку.
Уперше я двічі вив’язала п’ятку, коли була ще молодою. Стояв прекрасний сонячний день. Я сиділа собі біля розчиненого вікна і мліла від запаху квітів, який линув із саду. Тоді це була синя шкарпетка. Для… того, ну, для одного парубка. Як його звали — не скажу, бо воно і не треба. Словом, для свого нареченого. Мабуть, я замріялася. От дурна! Про білі сукні, смачні торти і таке інше. І раптом глядь — а п’ятка вив’язана двічі! Ребриста гомілкова частина, потім п’ятка, потім знову гомілка, а опісля — знову п’ятка. Я голосно розсміялася. Чом би й ні — адже нічого страшного не трапилося! Це дуже легко розпустити і переробити, як годиться.
Не встигла я витягти спиці, як несеться до мене сестра Кітті по садовій стежині. «Що з нею трапилося?» — подумала я з тривогою. Обличчя в неї було аж блідо-зелене, а коли вона побачила мене у вікні, то зупинилася як укопана. Тоді-то я й збагнула, що то не в неї щось трапилося, а в мене. Сестра розтулила рота, але довго не могла й слова вимовити. І заплакала. А потім виклала все, як було.