У лісі була галявина. Відразу за нею ховалося різке урвище, поросле рідкими клаптиками кущів, потім поверхня поступово вирівнювалася, і знову починалися дерева. Галявина несподівано явила собою вкрай зручну позицію для огляду Енджелфілду. Саме тут я й зупинилася, повертаючись від гостинного Аврелія.
Картина була бляклою. Енджелфілд-хаус, точніше, те, що від нього лишилося, мав вигляд будинку-привида. Брудно-зелене громаддя на тлі сірого неба. Усі верхні поверхи з лівого боку вже було знищено. Залишився тільки перший поверх, вхід до нього, означений темним кам’яним одвірком, і сходи, але самих дверей уже не було.
Раптом мені стало жаль старого напівзруйнованого будинку, якому доводилося мокнути в негоду. Навіть кам’яні коти — і вони, здавалося, втекли кудись від сирої погоди. Їх уже знесли. Права частина будинку досі лишалася неторкнутою, хоча з положення крана можна було виснувати, що її черга наступна. «Чи така вже необхідна тут оця вся машинерія?» — спіймала я себе на думці. Можна було подумати, що стіни самі розкисають і тануть під дощем; кам’яні брили раптом здалися блідими й ефемерними, як рисовий папір, і ладними розтанути в мене на очах — варто ще тільки трохи почекати.
Фотоапарат висів у мене на шиї. Я витягла його з-під пальта й піднесла до очей. Чи вдасться мені зафіксувати на плівці те, чого невдовзі вже не існуватиме? Навряд чи — надто вже погода волога. Утім, спробувати треба.
Я вже почала настроювати видошукач, як раптом помітила слабкий рух скраю рамки. Ні, то не були мої привиди. То діти повернулися. Вони щось там запримітили у траві і з цікавістю над ним схилилися. Що то було? Їжачок? Змія? Теж зацікавившись, я перевела фокус, щоб краще придивитися.
Одне дитинча простягло руку у високу траву й видобуло звідти свою знахідку. Це була жовта каска будівельника. Радісно посміхнувшись, хлопчик — це був він, я встигла розпізнати, — відкинув свій капюшон-зюйдвестку, насунув каску собі на голову й став непорушно, як солдат на варті, випнувши вперед груди, а руки витягнувши вздовж тулуба. Він аж обличчя напружив, намагаючись утримати на голові завелику каску, щоб та не сповзла!
Як тільки хлопчик завмер у стійці струнко, трапилося невеличке чудо. Крізь отвір у хмарах прослизнув сонячний промінь і впав просто на малюка, освітивши його у цей тріумфальний момент. Я натиснула на спуск — і зробила знімок. У центрі — хлопчик у касці, ліворуч за його плечем видніє знак «Вхід заборонено», а праворуч, на задньому плані — похмуре, брудно-сіре громаддя будинку.
Сонце зникло так само раптово, як і з’явилося. Насилу відвівши погляд від дітлахів, я перемотала плівку і сховала фотоапарат під пальто. Коли я знову поглянула перед собою, діти вже встигли пробігти половину відстані під’їзною дорогою. Тримаючись за руки, вони невпинно кружляли, наближаючись до центральної брами: однакові на зріст, із однаковою вагою, вони однаково ходили й бездоганно доповнювали одне одного. Краї їхніх макінтошів тріпотіли за спинами, ніжки ледь торкалися землі; здавалося, ще трохи — і вони злетять та полинуть над землею.
Коли я повернулася до Йоркширу, мені не надали жодних пояснень щодо причини мого вигнання. Джудіт зустріла мене стриманою посмішкою. Сірість похмурих зимових днів наче заповзла їй під шкіру й зосередилася в кругах під очима. Штори у моїй вітальні економка розсунула на кілька дюймів, але світліше від цього не стало.
— Як вона вже набридла, оця чортова погода! — роздратовано вигукнула Джудіт.
Хоча минуло усього лише кілька днів, здавалося, що з часу мого від’їзду пролетіла вічність. Ніч та день, що теж був схожий на ніч, зводили наше відчуття часу нанівець. На одне з наших ранкових інтерв’ю міс Вінтер запізнилася. Її обличчя було блідим; не знаю — чи то спогади про недавно пережитий біль затьмарювали її погляд, чи щось інше…
— Я пропоную встановити більш гнучкий графік наших зустрічей, — сказала письменниця, вмостившись у кружальці світла, що його кидала лампа.
— Не заперечую.
Від лікаря мені стало відомо, що міс Вінтер часто страждає на безсоння. Крім того, я вже навчилася розпізнавати моменти, коли дія її ліків починала слабшати. Тому ми з міс Вінтер вирішили: замість приходити щоранку о дев’ятій, я чекатиму, коли Джудіт постукає в мої двері.
Спочатку Джудіт стукала між дев’ятою та десятою, потім вона почала це робити дедалі пізніше. Після того як лікар підвищив дозу, міс Вінтер якийсь час викликала мене рано-вранці, але наші інтерв’ю стали коротшими; урешті-решт ми виробили звичку зустрічатися двічі або тричі на день, але нерегулярно. Інколи міс Вінтер почувалася добре, і тоді розповідь її була довгою й детальною. Але час від часу вона звала мене й тоді, коли страждала від болю. Розмова зі мною справляла на неї знеболювальний ефект.