Міс Марпл здавалася спантеличеною.
– Як це, не відправили її додому? Про що ви говорите?
– Про її тіло, – сказала Черрі, чий веселий настрій анітрохи не змінився. – Лікар сказав, що треба буде робити розтин. Пост-мортем чи як воно там у них називається. Він сказав, що ні від чого він її не лікував, і причина її смерті йому не відома. Мені це здається дивним, – сказала вона.
– Дивним у якому сенсі? – запитала міс Марпл.
– Ну знаєте, – на мить замислилася Черрі. – Дивним. Так, ніби щось ховається за цією смертю.
– Її чоловік дуже засмучений?
– Він був білий, як полотно. Ніколи не бачила чоловіка, якого б так приголомшила чиясь смерть. На нього навіть страшно було дивитися.
Вуха міс Марпл давно були налаштовані на найтонші нюанси, ось і тепер вона трохи схилила голову набік, як зацікавлена птаха.
– Ви її не любили? – запитала вона.
– Я майже її не знаю, – сказала Черрі. – Тобто не знала. Не можу сказати, щоб я її не любила. Але вона не належить до тих людей, які могли б сподобатися мені. Надто набридливий тип.
– Ви хочете сказати, вона належала до тих людей, які полюбляють геть у все пхати носа?
– Ні, я такого не хочу сказати. Зовсім не хочу. Вона була дуже доброю жінкою й усім хотіла робити добро. І була переконана, ніби знає, що для них найліпше. Те, що вони самі про це думають, для неї не мало ваги. Я мала таку тітку. Вона дуже любила тістечка з тмином і весь час готувала їх, і частувала ними людей, і ніколи не цікавилася, подобаються вони їм чи ні. А є ж люди, які терпіти не можуть такі тістечка, і їх нудить лише від запаху тмину. Приблизно такою була й Гізер Бедкок.
– Атож, – замислено промовила міс Марпл, – вона могла бути такою. Я знала схожих на неї людей. Такі люди, – докинула вона, – наражають себе на небезпеку, хоч вони про це й не здогадуються.
Черрі витріщилася на неї.
– Щось ви дивне кажете. Я не зовсім второпала, що ви маєте на увазі.
Прибігла міс Найт.
– Місіс Бентрі, схоже, кудись пішла, – сказала вона. – Вона нікому не сказала, куди вона йде.
– Я можу здогадатися, куди вона йде, – сказала міс Марпл. – Вона йде сюди. Мені час вставати, – додала вона.
ІI
Міс Марпл саме вмостилася у своєму улюбленому кріслі біля вікна, коли з’явилася місіс Бентрі. Вона трохи засапалася.
– Мені дуже багато треба розповісти тобі, Джейн, – сказала вона.
– Про вчорашнє свято? – запитала міс Найт. – Ви ходили на вчорашнє свято чи не так? Я й сама була там пополудні протягом короткого часу. Шатро, у якому подавали чай, було напхом напхане. Людей туди зійшлося видимо-невидимо. Мені проте не пощастило бодай краєчком ока побачити Марину Ґреґ, про що я дуже шкодую.
Вона змела зі столу кілька невидимих порошинок і сказала бадьорим голосом:
– Гадаю, ви хочете трохи побазікати наодинці, – і вийшла з кімнати.
– Схоже, вона нічого не знає, – сказала місіс Бентрі. – Вона подивилася на подругу гострим поглядом. – А ти, Джейн, звичайно, знаєш, я переконана.
– Ти маєш на увазі вчорашню смерть?
– Ти завжди все знаєш, – сказала місіс Бентрі. – Не можу зрозуміти, як тобі це вдається.
– Тут немає нічого дивного, моя люба, – сказала міс Марпл, – я довідуюся про все в той самий спосіб, що і всі інші. Моя денна помічниця Черрі Бейкер принесла мені цю новину. Гадаю, міс Найт скоро про все довідається від різника.
– І що ти про це думаєш? – запитала місіс Бентрі.
– Що я про це думаю? – повторила міс Марпл.
– Не прикидайся, Джейн, адже ти чудово розумієш, що я маю на увазі. Ідеться про ту жінку – хай там як її звуть…
– Гізер Бедкок, – сказала міс Марпл.
– Вона приходить на свято, весела й життєрадісна. Я була там, коли вона прийшла. А десь через півгодини вона опускається на стілець, каже, їй стало погано, кілька разів судомно хапає ротом повітря й помирає. Що ти думаєш про це?
– Не треба так швидко робити висновки, – сказала міс Марпл. – Уся проблема в тому, що думає про це лікар?
Місіс Бентрі кивнула головою.
– Має бути розслідування й посмертний розтин, – сказала вона. – З цього можна зробити висновок, що вони про це думають, чи не так?
– Не обов’язково, – сказала міс Марпл. – Кожен може несподівано захворіти й раптово померти, й у такому випадку лікарі мусять зробити розтин і з’ясувати причину смерті.
– Тут ідеться про більше, – сказала місіс Бентрі.
– Звідки ти знаєш? – запитала міс Марпл.
– Доктор Сенфорд прийшов додому й зателефонував до поліції.