– Хто тобі сказав?
– Старий Бріґс, – мовила місіс Бентрі. – Хоча, власне, він мені не казав нічого. Але ж ти знаєш, надвечір він ходить працювати в саду доктора Сенфорда, отож він обрізав сухі гілки біля вікон його кабінету й звідти почув, як доктор телефонував у поліційну дільницю в Мач-Бенгемі. Бріґс розповів своїй дочці, а дочка згадала про це в розмові з поштаркою, а поштарка сказала мені, – пояснила місіс Бентрі.
Міс Марпл усміхнулася.
– Бачу, що Сент-Мері-Мід не дуже змінилося й залишається майже таким, яким було й колись.
– Чутки розходяться тут так само, – погодилася місіс Бентрі. – А тепер скажи мені, Джейн, якої ти думки про все це.
– Насамперед тут треба подумати про чоловіка, – замислено промовила міс Марпл. – Він був там?
– Так, він був там. Тобі не здається, що вона сама заподіяла собі смерть? – припустила місіс Бентрі.
– Цього не могло бути, – рішуче заперечила міс Марпл. – Вона не належала до такого різновиду людей.
– Як ти на неї натрапила, Джейн?
– Того дня я вийшла прогулятися, подивитися на нові квартали і впала навпроти її будинку. Вона поставилася до мене дуже добре. Вона була надзвичайно доброю людиною.
– А ти бачила її чоловіка? Він не скидався на такого, хто міг би отруїти її?
Міс Марпл зробила жест заперечення, і місіс Бентрі пояснила:
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Він не здався тобі схожим на майора Сміта, або Берті Джонса, або когось такого, кого ти знала багато років тому й хто отруїв свою дружину або намагався отруїти?
– Ні, – сказала міс Марпл, – він не здався мені схожим на жодного чоловіка з тих, кого я раніше знала. Але вона здалася.
– Хто – місіс Бедкок?
– Атож, – сказала міс Марпл, – вона нагадала мені жінку, яку звали Елісон Вайлд.
– І якою вона була, та Елісон Вайлд?
– Вона зовсім не знала, – повільно проказала міс Марпл, – яким є світ. Вона не знала, якими є люди. Вона ніколи про них не думала. А тому, ти розумієш, була безпорадною проти всього, що могло з нею трапитися.
– Я не думаю, що розумію бодай одне слово з того, що ти кажеш, – мовила місіс Бентрі.
– Це дуже важко пояснити точно, – провадила міс Марпл тоном вибачення. – Це походить від того, що людина завжди зосереджена на самій собі, і я не хочу цим сказати, що вона егоїстична, – додала вона. – Така людина може бути доброю, несебелюбною і навіть розважливою. Але якщо ти схожа на Елісон Вайлд, ти ніколи ясно не усвідомлюєш, що ти робиш. А тому ти ніколи не знаєш, що може з тобою статися.
– Ти не могла б висловити це трохи ясніше? – запитала місіс Бентрі.
– Я можу тобі навести метафоричний приклад. Я розповім тобі про те, що насправді ніколи не відбувалося, бо я все це вигадала.
– Розповідай, – сказала місіс Бентрі.
– Припустімо, ти прийшла до крамниці й тобі відомо, що крамарка має сина, схильного жити злочинним життям, хоч він ще й перебуває у віці підлітка. І він слухає, коли ти розповідаєш його матері про гроші, які ти тримаєш удома, або про срібні прикраси чи якісь коштовності. Ці речі збуджують тебе й тішать, і ти хочеш поговорити про них. І можливо, у цій же таки розмові ти згадуєш про вечір, коли тебе не буде вдома. Ти навіть розповідаєш про те, що ніколи не замикаєш свої двері. Ти зацікавлена тим, що говориш, у тому, що ти їй розповідаєш, бо воно весь час у тебе на думці. А потім у той самий вечір ти несподівано повертаєшся додому, бо щось забула, і бачиш, що той поганий хлопець забрався у твій дім, ти ловиш його на гарячому, і він обертається і б’є тебе кийком по голові.
– Сьогодні це може трапитися з ким завгодно, – сказала місіс Бентрі.
– Я так не думаю, – сказала міс Марпл, – адже більшість людей наділені відчуттям самозахисту. Вони усвідомлюють, що нерозумно казати або робити те чи інше перед тією людиною або людьми, які вас слухають, якщо ці люди наділені невідповідним характером. Але, як я вже тобі сказала, Елісон Вайлд ніколи не думала ні про кого, крім самої себе, – вона належала до того різновиду людей, які розповідають тобі тільки про те, що вони робили, що вони бачили, що вони відчували або що вони чули. Вони ніколи не згадують про те, що робили або що казали інші люди. Для них життя – це дорога з одностороннім рухом, рухаються по ній лише вони. Інші люди здаються їм чимось схожим – як би це сказати? – чимось схожим на шпалери, якими обклеєна кімната. – Вона помовчала, а тоді сказала: – Я думаю, Гізер Бедкок належала до таких людей.
Місіс Бентрі запитала:
– Ти думаєш, вона була такою людиною, яка могла вклепатися в халепу, не розуміючи, що робить?