– І не розуміючи, що робити це небезпечно, – сказала міс Марпл. Вона додала: – Я думаю, це єдина причина, з якої її могли вбити. Якщо, звичайно, – додала міс Марпл, – ми не помиляємося у своєму припущенні, що було скоєно вбивство.
– А ти не думаєш, що вона когось шантажувала? – припустила місіс Бентрі.
– Ой, ні, – запевнила її міс Марпл. – Вона була доброю, приязно до всіх налаштованою жінкою. Вона ніколи не стала б робити чогось подібного. – І вона роздратовано додала: – Уся ця історія видається мені просто-таки неймовірною. Цього не мало бути.
– Що ти маєш на увазі? – заохотила її місіс Бентрі.
– Мені раптом спало на думку, а чи не було це помилкове вбивство? – замислено проказала міс Марпл.
Двері відчинилися, і до кімнати майже забіг доктор Гейдок. Міс Найт дріботіла за ним.
– О, я бачу, тут усе гаразд, – сказав доктор Гейдок, дивлячись на двох дам. – Я прийшов з’ясувати, як ваше здоров’я, – сказав він, звертаючись до міс Марпл, – але нічого запитувати мені не треба. Я бачу, ви стали приймати ліки, які я вам приписав.
– Ліки, докторе?
Доктор Гейдок показав пальцем на плетиво, яке лежало на столі, поруч із нею.
– Ви почали розплутувати, – сказав він. – Правильно я вгадав?
Міс Марпл підморгнула йому – дуже легенько, майже непомітно, по-старосвітськи.
– А ви не можете, щоб не пожартувати, докторе Гейдок, – сказала вона.
– А ви не можете затулити мені очі своєю вовною, моя люба леді. Я знаю вас надто багато років. Раптова смерть у Ґосінґтон-Холі – й усі язики в Сент-Мері-Мід почали теліпатися. Хіба це не так? Убивство припускається ще до того, як стануть відомі результати розслідування.
– А коли почнеться розслідування? – запитала міс Марпл.
– Післязавтра, – повідомив доктор Гейдок, – і на той час, – провадив він, – ви, леді, детально обговорите всю цю історію, виголосите свій вердикт і, сподіваюся, з’ясуєте багато інших пунктів також. Ну, гаразд, – додав він, – я не стану гаяти тут свій час. Не годиться гаяти час на пацієнта, який не потребує моєї допомоги. Ваші щоки рожеві, очі сяють, ви почали втішатися життям. А ніщо так не лікує людину, як інтерес до життя. Піду далі своєю дорогою.
І він швидко вийшов.
– Я завжди звертаюся до нього, а не до Сенфорда, – сказала місіс Бентрі.
– І я так само, – промовила міс Марпл. – Він також добрий друг, – докинула вона замислено. – Я думаю, він прийшов, щоб мене підбадьорити й заохотити.
– Значить, це було вбивство, – сказала місіс Бентрі. Вони подивилися одна на одну. – Принаймні, лікарі так вважають.
Увійшла міс Найт. Уперше в житті обох дам опанувало надто велике нетерпіння, щоб вони з радістю зустріли принесену нею каву. Вони ледве дочекалися, коли залишаться наодинці, і тоді міс Марпл відразу ж сказала:
– Отже, Доллі, ти там була…
– Я практично бачила, як це сталося, – сказала місіс Бентрі зі скромною гордістю.
– Чудово, – сказала міс Марпл. – Я хотіла сказати – ну, ти знаєш, що я хотіла сказати. Тож ти можеш із великою точністю розповісти мені, що там було від тієї миті, коли вона прийшла.
– Мене запросили в дім, – сказала місіс Бентрі. – Статус сноба.
– І хто привів тебе туди?
– Один стрункий молодик. Я думаю, він секретар Марини Ґреґ або щось подібне. Він повів мене нагору сходами. Вони утворили щось на зразок організаційного комітету свята там, на сходах угорі.
– На сходовому майданчику? – здивовано запитала міс Марпл.
– О, вони там усе змінили. Вони зруйнували стіну перевдягальні та однієї зі спалень й створили там щось подібне до алькова, практично цілу кімнату. Вона дуже приваблива на вигляд.
– Розумію. І хто там був?
– Марина Ґреґ, вона була дуже природною і чарівною, така приваблива й граційна у своїй сіро-зеленій сукні. І її чоловік, звичайно, і та жінка, Елла Зелінські, про яку я тобі розповідала. Вона – їхній секретар. І ще було там восьмеро або десятеро людей, я думаю. Декого з них я знала, декого – ні. Деякі були працівниками кіностудії – саме їх я й не знала. Був там також вікарій і дружина доктора Сенфорда. Сам доктор прийшов пізніше, потім з’явилися також полковник та місіс Клітерінґ і головний шериф. І думаю, там був хтось із преси. І молода жінка з великою камерою, яка фотографувала.
Міс Марпл кивнула головою.
– Розповідай далі.
– Гізер Бедкок і її чоловік прийшли відразу після мене. Марина Ґреґ говорила мені дуже приємні слова, потім говорила їх іншим – о, так! – вікарію, а тоді прийшли місіс Бедкок та її чоловік. Вона, щоб ти знала, працювала секретаркою «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Хтось про це сказав і наголосив на тому, як багато вона працює і який з неї цінний працівник. І Марина Ґреґ сказала їй кілька приємних слів. Потім місіс Бедкок, яка вразила мене, – мушу визнати, Джейн, жінка дуже набридлива, – стала розповідати довгу й занудну історію про те, як багато років тому вона десь зустрічалася з Мариною Ґреґ. Вона виявила велику безтактність ще й у тому, що пригадала, у якому році це було й усе таке інше. Я переконана, що не тільки актриси та кінозірки, а й звичайні люди не люблять, коли їм нагадують про їхній вік. Але, схоже, вона зовсім не подумала про це.