– Ні, – погодилася з нею міс Марпл, – вона не належала до того типу жінок, які про це думають. І що далі?
– Далі не було нічого незвичайного, крім того, що Марина Ґреґ повелася, я сказала б, трохи дивно.
– Ти хочеш сказати, вона була роздратована?
– Ні, ні, я маю на увазі зовсім не те. Щиро кажучи, я анітрохи не переконана, що вона чула бодай одне слово з тієї розповіді. Вона пильно дивилася кудись понад плечем місіс Бедкок, і коли та закінчила розповідати свою досить дурну історію про те, як покинула ліжко, будучи хворою, і вибігла з дому, щоб зустрітися з Мариною та одержати її автограф, запала дивна тиша. Потім я побачила її обличчя.
– Чиє обличчя? Місіс Бедкок?
– Ні. Обличчя Марини Ґреґ. Здавалося, вона не почула жодного слова з розповіді тієї жінки, місіс Бедкок. Вона невідривно дивилася через її праве плече на протилежну стіну. Вона так дивилася… ні, я не можу пояснити тобі, як саме вона дивилася…
– А ти спробуй, Доллі, – сказала міс Марпл, – бо я відчуваю, що це може бути дуже важливим.
– У неї був застиглий погляд, – сказала місіс Бентрі, борюкаючись зі словами, – так, ніби вона побачила щось таке – о, моя люба, як важко буває описувати те, що ти бачила! Ти пам’ятаєш про леді з Шейлота? «Тріснуло дзеркало наполовину. “Мене проклято, я ж невинна!” – зойкнула леді з Шейлота». Саме такий був у неї вигляд. Сьогодні люди сміються з Теннісона, але леді з Шейлота завжди зачаровувала мене, коли я була молода, і тепер зачаровує.
– У неї був застиглий погляд, – повторила міс Марпл замислено. – І вона дивилася понад плечем місіс Бедкок на стіну. Що було на тій стіні?
– Якась картина, думаю, – сказала місіс Бентрі. – Італійська. Думаю, то була копія однієї з мадонн Белліні, але я не певна. На тій картині Богородиця тримає на руках дитину, яка сміється.
Міс Марпл спохмурніла.
– Я не можу собі уявити, щоб картина могла так вплинути на вираз її обличчя.
– А надто, якщо ми візьмемо до уваги, що вона мусила бачити її кожного дня, – погодилася місіс Бентрі.
– Якісь люди ще підіймалися сходами?
– О, так, підіймалися.
– Хто вони були, ти пам’ятаєш?
– Ти хочеш сказати, вона могла дивитися на когось із тих людей, що підіймалися сходами?
– Звісно, могла, а чом би й ні?
– Так, звичайно, а дай-но мені подумати. Там був майор, у своєму парадному мундирі з усіма ланцюжками та регаліями, і його дружина, і був також якийсь чоловік із довгим волоссям і кумедною бородою, з тих, які вони носять сьогодні. Дуже молодий чоловік. І була там також дівчина з фотоапаратом. Вона зайняла на сходах таку позицію, щоб їй зручно було знімати всіх, хто підходив до Марини й тиснув їй руку, а ще були там двоє людей, мені незнайомих, певно, кіношники. Були там і Ґрайси з Нижньої Ферми. Були, либонь, інші, але це всі, кого я можу тепер пригадати.
– Звучить не вельми обнадійливо, – сказала міс Марпл. – А що сталося далі?
– Я думаю, Джейсон Рад штовхнув її ліктем чи сталося щось там іще, бо вона раптом отямилася й посміхнулася до місіс Бедкок, а потім стала говорити те, що й завжди говорить. Знову стала жінкою природною, милою, чарівною, одне слово, задіяла весь свій набір трюків.
– А далі?
– А далі Джейсон Рад запропонував їм випити.
– Чого випити?
– Дайкірі, думаю. Він сказав, що це улюблений коктейль його дружини. Він подав один келих їй, а другий – тій жінці, місіс Бедкок.
– Це дуже цікаво, – сказала міс Марпл. – Справді дуже цікаво. А що сталося потім?
– Я не знаю, бо в ту хвилину я пішла з групою жінок оглядати ванні кімнати. Далі пам’ятаю, як їхня секретарка прибігла до нас і сказала, що комусь там стало погано.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Офіційне розслідування було коротким і принесло тільки розчарування. Чоловік упізнав померлу, а всі інші свідчення були медичними. Гізер Бедкок померла від чотирьох пігулок гіетилдексилбарбоквінделоритату або, будьмо відвертими, речовини зі схожою назвою. Не було жодних свідчень, що пояснювали б, як ця речовина потрапила в організм жертви.