Артур Бедкок спантеличено похитав головою.
– Її частіше застосовують в Америці, ніж тут, – сказав інспектор. – І продають там без рецептів, як я зрозумів.
– А яка її дія?
– Вона приводить розум у спокійний і щасливий стан, – сказав Корніш. – Її приписують тим, хто страждає від перенапруги, тривоги, депресії, меланхолії, сонливості й усього такого іншого. Правильно приписана доза не становить небезпеки, але передозування не рекомендується. Схоже, ваша дружина прийняла вшестеро більше від звичайної дози.
Бедкок здивовано витріщився на нього.
– Гізер ніколи у своєму житті не приймала нічого подібного. Я в цьому переконаний. Вона не належала до жінок, схильних часто приймати ліки. Ніколи не переживала ні депресії, ні тривоги. Вона була однією з найвеселіших жінок, яких ви тільки можете собі уявити.
Інспектор кивнув головою.
– Розумію. І жоден лікар не приписував їй чогось подібного?
– Ні. Безперечно, що ні.
– А хто був її лікар?
– Вона була записана до доктора Сіма, але, наскільки мені відомо, жодного разу не зверталася до нього, відколи ми сюди приїхали.
Інспектор Корніш замислено сказав:
– Отже, вона не була жінкою, яка могла б відчути потребу в таких ліках або прийняти їх?
– Ні, інспекторе, вона такою жінкою не була, я в цьому переконаний. Вона прийняла їх унаслідок якоїсь помилки.
– Таку помилку дуже важко собі уявити, – сказав інспектор Корніш. – Що вона їла та пила в той день?
– Дайте-но подумати. В обід…
– Обід можна не згадувати, відтоді минуло надто багато часу. Препарат, прийнятий у такій кількості, діє швидко й раптово. Чай. Поверніться до чаю.
– Ми з нею пропхалися до шатра на території маєтку. Там була страшенна товкотнеча, але зрештою нам пощастило одержати по булочці та філіжанці чаю. Ми випили його швидко, бо в шатрі було парко, і відразу потім вийшли на свіже повітря.
– І то було все, що вона з’їла й випила – булочку та філіжанку чаю?
– Саме так, сер.
– А після цього ви увійшли в дім. Так чи не так?
– Так. До нас підійшла молода леді і сказала, що міс Марина Ґреґ буде вельми рада бачити мою дружину й мене у своєму домі. Звісно, моя дружина була на вершині щастя. Останніми днями вона тільки й говорила, що про Марину Ґреґ. Усі були збуджені. Зрештою ви, інспекторе, знаєте про це не гірше, аніж будь-хто.
– Так, справді, – сказав Корніш. – Моя дружина теж була збуджена. Зрештою люди з усієї округи заплатили свій шилінг, щоб прийти подивитися на Ґосінґтон-Хол і на те, що було там зроблено, й усі вони сподівалися бодай краєчком ока побачити й саму Марину Ґреґ.
– Молода леді привела нас у дім, – сказав Артур Бедкок, – і повела нагору сходами. Саме там відбувалися головні урочистості. Нагорі, на майданчику сходів. Але той майданчик мав тепер зовсім інший вигляд, ніж раніше, так я розумію. Він тепер був більше схожий на велику кімнату або залу, утворену з кількох колишніх кімнат, де стояли стільці та столи з трунками на них. Там було десятеро чи дванадцятеро людей, якщо не помиляюся.
Інспектор Корніш кивнув головою.
– І вас там зустріли – хто?
– Сама Марина Ґреґ. Чоловік був із нею. Я забув, як його звуть.
– Джейсон Рад, – сказав інспектор Корніш.
– О, так, хоч я відразу його й не помітив. Хай там як, а міс Ґреґ привітала Гізер дуже приязно і, здавалося, була дуже рада бачити її, а Гізер стала розповідати історію про те, як вона зустрічалася з міс Ґреґ у Вест-Індії багато років тому, й усе було, можна сказати, чудово.
– Усе було, можна сказати, чудово, – повторив інспектор. – А потім?
– А потім міс Ґреґ запитала, що ми будемо пити. І чоловік міс Ґреґ, містер Рад, подав Гізер келих із коктейлем, він називався дікері чи якось так.
– Дайкірі.
– Правильно, сер. Він приніс два келихи. Один для Гізер і один для міс Ґреґ.
– А ви, що пили ви?
– Я пив херес.
– Зрозуміло. І ви троє стояли там і пили разом?
– Ну, не зовсім так. Річ у тому, що сходами підіймалися нові люди. Там був мер і ще кілька людей – американський джентльмен і леді, здається, – і ми трохи відійшли від сходів.
– І ваша дружина випила свій дайкірі тоді?
– Ні, власне кажучи, не тоді.
– Ну знаєте, якщо вона не випила його тоді, то коли ж вона його випила?
Артур Бедкок насупився, намагаючись пригадати.
– Я думаю – вона поставила його на один зі столів. Вона побачила там кількох друзів. Думаю, то були якісь люди зі «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна», що приїхали з Мач-Бенгема або десь звідти. Хай там хто вони були, але вона стала розмовляти з ними.