– І коли ж вона випила свій коктейль?
Артур Бедкок знову наморщив лоба, намагаючись пригадати.
– Це було трохи згодом, – сказав він. – На той час люду там побільшало. Хтось підбив лікоть Гізер, і її коктейль розхлюпався.
– Що ви сказали? – Інспектор рвучко підняв погляд. – Її коктейль розхлюпався?
– Атож, так мені пригадується… Спочатку вона взяла келих, відпила трохи і скривилась. Вона не любила коктейлів, знаєте, але з такої врочистої нагоди чому б і не випити… Проте, коли вона там стояла, хтось підбив їй руку, і коктейль розхлюпався. Він вилився їй на сукню, і, якщо я правильно пам’ятаю, то й на сукню Марини Ґреґ також. Проте міс Ґреґ повелася надзвичайно стримано, вона вдала, ніби це її анітрохи не засмутило, мовляв, ніяких плям від цього не залишиться, і дала Гізер хусточку, щоб та витерла свою сукню, а тоді подала їй келих, який тримала в руці, і сказала: «Випийте мій коктейль, я до нього ще не доторкалася».
– Отже, вона віддала їй свій власний трунок? – запитав інспектор. – Ви певні, що не помиляєтеся?
Артур Бедкок замовк на хвилину, щоб трохи подумати.
– Так, я цілком певен, що не помиляюся, – сказав він.
– І ваша дружина взяла той трунок?
– Спочатку вона не хотіла брати його, сер. Вона сказала: «Ой, ні, я не можу його у вас узяти», але міс Ґреґ засміялася і сказала: «Я сьогодні вже й так забагато випила».
– І тоді ваша дружина взяла келих, і що вона з ним зробила?
– Вона трохи відвернулася й випила його, одним ковтком, я думаю. А потім ми трохи відійшли по коридору, роздивляючись картини та штори. Ті штори були з дуже гарної тканини, ми такої раніше ніколи не бачили. А тоді я зустрів свого приятеля, радника Олкока, і ми з ним розговорилися. Я навіть не можу сказати, як довго тривала наша розмова, коли раптом я обернувся й побачив, що Гізер сидить на стільці, сама на себе не схожа, тож я підійшов до неї й запитав: «Що з тобою?» А вона мені відповіла, що почувається трохи дивно.
– Як це – трохи дивно?
– Не знаю, сер. Я не мав часу про це запитати. Її голос справді звучав дивно і якось глухо, а голова ніби гойдалася трохи. Зненацька вона захрипіла, і голова впала вниз. Вона була мертва, сер, мертва.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
І
– Сент-Мері-Мід, ви сказали? – запитав головний інспектор Кредок, рвучко підвівши голову.
Помічник комісара був трохи здивований.
– Так, – сказав він. – Сент-Мері-Мід. А в чому річ? Вам щось…
– Та нічого, – сказав Дермот Кредок.
– Це зовсім мале село, як я розумію, – провадив перший. – Хоч, звичайно, там зараз розгортається велике нове будівництво. Практично забудовують усю відстань від Сент-Мері-Мід до Мач-Бенгема, наскільки мені відомо. Кіностудія «Гелінґфорт», – додав він, – розташована по другий бік від Сент-Мері-Мід, у напрямку Маркет-Бейзинґа.
У тоні його голосу все ще лунало запитання. Дермот Кредок відчув, що він, либонь, повинен дещо пояснити.
– У тому селі я маю добру знайому, – сказав він. – У Сент-Мері-Мід. Стару леді. Вона вже зовсім старенька. Можливо, і померла, я не знаю. Але якщо ні…
Помічник комісара зрозумів, що хоче сказати йому його підлеглий, чи, принаймні, йому здалося, ніби він його зрозумів.
– Що ж, – сказав він, – це допоможе вам «проникнути» в те середовище. Місцеві плітки завжди несуть у собі якусь інформацію. Це взагалі досить дивна історія.
– Графство вирішило покликати нас на допомогу? – запитав Дермот.
– Так. Я маю лист від головного констебля. Вони, схоже, не вважають цю справу суто місцевою. Найбільший будинок у тій місцевості, Ґосінґтон-Хол, нещодавно купили кінозірка Марина Ґреґ та її чоловік. Вони знімають фільм у своїй новій кіностудії, у «Гелінґфорті», фільм, у якому Марина грає головну роль. Вони влаштували на території свого маєтку свято на користь «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Убита жінка – її звали місіс Гізер Бедкок – була місцевим секретарем тієї служби й виконала більшу частину адміністративної роботи з підготовки до свята. Схоже, вона була компетентною й розумною жінкою, яку любили в тій місцевості.
– Така собі жінка-бос? – припустив Кредок.
– Цілком можливо, – відповів помічник комісара. – Проте мій досвід показує, що жінок-босів убивають рідко. Я не знаю, чому. Одне слово, то була досить сумна історія. На свято, як розповідають, прийшло дуже багато народу, погода була чудова, все відбувалося згідно з планом. Марина Ґреґ та її чоловік організували невеличкий приватний прийом у Ґосінґтон-Холі. Там було від тридцяти до сорока людей. Місцеве начальство, кілька людей, пов’язаних зі «Службою Святого Іоанна», кілька особистих друзів Марини Ґреґ і кілька діячів та працівників кіно. Усе було гарно й мирно, всі почували себе щасливими. Але сталася неймовірна й фантастична подія: Гізер Бедкок була там отруєна.