– Хоч як дивно, а про це ніхто жодних здогадів не висловлює. Бо, наприклад, я реально не бачу, хто міг би його вчинити.
– Ви маєте на увазі, що не можете собі уявити, хто мав би фізичну змогу його вчинити?
– Ні, ні, зовсім не те. Я вважаю, що фізично вчинити це було б важко, але можливо. Ні, я маю на увазі, що неможливо уявити собі, яка людина захотіла б зробити це.
– Тобто ніхто, на вашу думку, не захотів би вбивати Гізер Бедкок?
– Атож, відверто кажучи, я не можу уявити жодної такої людини, яка захотіла б убити Гізер Бедкок. Мені довелося бачити її кілька разів під час різних місцевих подій. Дівчатка-скаути, «Служба швидкої допомоги Святого Іоанна», всілякі справи, пов’язані з діяльністю парафії. Треба визнати, вона була досить надокучливою жінкою. З будь-якого приводу фонтан ентузіазму і стільки балаканини, що кінця їй не видно. Але за це ніхто нікого не вбиває. Вона належала до того різновиду людей, що коли в давні дні одна з таких жінок наближалася до парадних дверей, ви квапилися сказати своїй покоївці, – а ми тоді мали на службі в себе таких вельми корисних дівчат, – що нас «немає вдома» або «немає вдома для гостей», якщо совість не дозволяла покоївці збрехати.
– Тобто чимало людей залюбки уникнули б її товариства, але нікому не спало б на думку усувати її назавжди?
– Дуже точно сформульовано, – сказала місіс Бентрі, схвально кивнувши головою.
– Великих грошей вона не мала, – уголос міркував Дермот, – а тому ніхто не збагатився б унаслідок її смерті. Схоже, її могли не любити, але підстав ненавидіти її ні в кого не було. А шантажувати кого-небудь вона не могла?
– Їй ніколи б і на думку не спало щось подібне, – сказала місіс Бентрі. – Вона була жінкою совісною й принциповою.
– А її чоловік не мав інтрижку з якоюсь іншою жінкою?
– Не думаю, – сказала місіс Бентрі. – Я бачила його лише на святі. Він був схожий на уривок пожованої мотузки. Начебто й пристойний чоловік, але якийсь жалюгідний.
– Небагато варіантів у нас залишається, чи не так? Мабуть, вона щось знала.
– Щось знала?
– Щось таке, що могло завдати комусь шкоди.
Місіс Бентрі знову похитала головою.
– Сумніваюся, – сказала вона. – Сумніваюся й дуже сумніваюся. Вона справила на мене враження жінки, яка, якби щось про когось знала, то не могла б не теліпати про це язиком, а отже, про це знали б усі.
– Тоді й цей варіант відпадає, – сказав Дермот Кредок, – і мені залишається тільки сказати вам, із чим я сюди прийшов. Міс Марпл, якою я щиро захоплююся і яку глибоко шаную, сказала мені, щоб я вам нагадав про леді з Шейлота.
– А, он воно що! – сказала місіс Бентрі.
– Дещо пригадалося й мені, – сказав Дермот Кредок. – Вона дивилася на Камелот, чи не так?
– Саме так. Вона дивилася туди, – підтвердила місіс Бентрі.
– Я прошу вашого пробачення. Хто дивився? І куди?
– Дивилася саме таким поглядом, – сказала місіс Бентрі.
– Хто дивився таким поглядом?
– Марина Ґреґ.
– А, Марина Ґреґ! Коли це було?
– Хіба Джейн Марпл не розповіла вам?
– Вона не розповіла мені нічого. Вона послала мене до вас.
– Даремно вона так зробила, – сказала місіс Бентрі, – адже вона вміє розповідати набагато краще, ніж я. Мій чоловік мав звичай казати, що я уриваю мало не кожну свою фразу, і він ніколи не міг зрозуміти, про що я, власне, розповідаю. Та коли ви бачите, як хтось дивиться на щось таким поглядом, ви не можете не запам’ятати його.
– Розкажіть мені про той погляд, – попросив Дермот Кредок.
– Це було на святі. Я називаю той прийом святом, бо як інакше його назвати? Але то був справді невеличкий прийом на майданчику сходів, де вони облаштували щось подібне до холу. Марина Ґреґ була там і її чоловік. Вони запросили туди декого з нас. Вони запросили мене тому, що я раніше володіла цим будинком, і вони запросили Гізер Бедкок та її чоловіка, бо вона взяла на себе організаційні приготування до свята. І ми піднялися туди сходами приблизно водночас, тож я стояла там, зовсім поруч, і не могла цього не помітити.
– Зрозуміло. І що ж ви помітили?
– Ну, знаєте, місіс Бедкок дала волю своєму язику, як то роблять люди, коли зустрічаються зі знаменитостями. Мовляв, як це чудово і яке вони переживають хвилювання, адже вони завжди мріяли про зустріч із ними. І вона почала розповідати довгу історію про те, як одного разу їй уже випало щастя зустрітися з Мариною і яке збудження тоді її опанувало. А я, знаєте, тоді подумала: як важко, певно, бідолашним знаменитостям вислуховувати все це захоплене базікання й відповідати на нього приязною усмішкою – від такого і схибнутися можна. І тоді раптом помітила, що на обличчі Марини Ґреґ немає приязної усмішки. Вона лише стояла, ніби заціпенівши і втупившись в одну точку.