– Вона втупилася… в місіс Бедкок?
– Ні, ні, вона, здавалося, забула про місіс Бедкок. Тобто навряд чи вона чула, що там базікає місіс Бедкок, дивлячись поглядом, який би я назвала поглядом леді з Шейлота, так, ніби вона раптом побачила щось жахливе, щось таке, що вселяло їй моторошний жах; вона ніби не могла повірити власним очам, і їй було на це нестерпно дивитися.
– Мене проклято, я ж невинна? – припустив Дермот Кредок.
– Саме так. Тому я й називаю такий погляд поглядом леді з Шейлота.
– Але на що вона дивилася, місіс Бентрі?
– Хотіла б я знати!
– Вона стояла нагорі сходів, ви кажете?
– Вона дивилася над головою місіс Бедкок – ні, над її плечем, я думаю.
– Прямо над серединою сходів?
– Можливо, трохи ближче до одного боку.
– І сходами підіймалися люди?
– О, так, я думаю, їх було там п’ятеро або шестеро.
– Вона дивилася конкретно на когось із них?
– Я не знаю, – відповіла місіс Бентрі. – Розумієте, я дивилася не туди. Я дивилася на неї. Сходи були в мене за спиною. Я тоді подумала: можливо, вона дивиться на одну з картин.
– Але вона повинна знати картини добре, якщо живе в тому будинку.
– Так, так, звичайно. Ні, я думаю, вона дивилася на когось із людей. Цікаво, на кого саме?
– Спробуймо це з’ясувати, – сказав Дермот Кредок. – Чи можете ви пригадати, хто були ті люди?
– Ну, я знаю принаймні, що там був мер із дружиною. Був іще один чоловік – думаю, репортер – з рудим волоссям, бо мене відрекомендували йому пізніше, але прізвища не пам’ятаю. Я ніколи не чую прізвищ, коли мені їх називають. Ґелбрейт – чи якось так. Крім того, там був великий чорний чоловік. Я не маю на увазі негра – я лише хочу сказати, що весь він був якийсь дуже темний і могутній. А з ним – актриса. Надміру білява, з норковим коміром. І старий генерал Барнстейпл із Мач-Бенгема. Він уже, бідолаха, втратив останній розум. Навряд чи хтось міг би вжахнутися, дивлячись на нього. О, мало не забула! Були там ще старі Ґрайси з ферми.
– Це всі, кого ви можете пригадати?
– Звичайно, там могли бути й інші. Але зрозумійте, я тоді ні до кого не придивлялася. Я знаю, що мер із дружиною, генерал Барнстейпл та американці прийшли приблизно в той час. І були там люди, які знімали фотографії. Один, думаю, був місцевий фотограф, і була дівчина з Лондона, така собі богемна особа з довгим волоссям і досить великим фотоапаратом.
– І ви думаєте, що до одного з тих людей був прикутий погляд Марини Ґреґ, який так змінив вираз її обличчя?
– Я, знаєте, тоді не думала нічого, – відверто зізналася місіс Бентрі. – Я просто здивувалася, чому вона дивиться таким дивним поглядом, і більше про це не думала. Проте потім людина згадує про такі речі. Але, звичайно, – чесно зізналася місіс Бентрі, – я могла все це вигадати, уявити собі. Зрештою в неї могли несподівано розболітися зуби, або гостра шпилька встромилася їй у тіло, або шпигнув гострий біль. У таких випадках людина нерідко намагається нічого не показати й поводитись, як звичайно, проте вираз її обличчя не може не стати жахливим.
Дермот Кредок засміявся.
– Я радий бачити, що ви реалістка, місіс Бентрі, – сказав він. – Як ви самі припускаєте, моторошний погляд Марини Ґреґ міг пояснюватися однією з таких причин. Але це факт, безперечно, цікавий, і він може нам щось підказати.
Він похитав головою й подався до поліційного відділка в Мач-Бенгем – щоб відрекомендуватися там офіційно.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
І
– Отже, на місцевому рівні ви не виявили нічого цікавого? – запитав Кредок, підсуваючи свій портсигар до Френка Корніша.
– Абсолютно нічого, – відповів Корніш. – Ані ворогів, ані сварок, із чоловіком чудові стосунки.
– Про іншу жінку або іншого чоловіка теж не йдеться?
Співрозмовник Кредока похитав головою.
– У цьому плані нічого. Жодного натяку на скандал. Вона не належала до жінок, яких ми називаємо сексуальними. Брала участь у роботі численних комітетів та всіляких організацій, їй іноді трохи заздрили, тільки й усього.