Він замовк, але Дермот Кредок не озивався. Він думав, навіщо Моріс Джилкріст розповів йому все те, що він розповів. Навіщо йому цей деталізований аналіз Марини Ґреґ. Джилкріст дивився на нього. Здавалося, він заохочує Дермота поставити йому якесь одне конкретне запитання. Дермот сушив собі голову над тим, яке ж запитання він повинен поставити. Нарешті він повільно промовив із виглядом людини, яка намацує свій шлях:
– Її дуже засмутила трагічна подія, що тут сталася?
– Так, – підтвердив Джилкріст, – дуже.
– Навіть дужче, ніж можна було б сподіватися?
– Це залежить, – сказав доктор Джилкріст.
– Від чого?
– Від причини, з якої ця подія її так засмутила.
– Мабуть, – сказав Дермот, намацуючи свій шлях, – раптова смерть, що сталася в розпалі свята, привела її у стан шоку?
Він не побачив майже ніякої реакції на обличчі, що дивилося на нього.
– А може, – сказав він, – тут ішлося про щось більше?
– Годі, звісно, передбачити, як реагуватиме людина на ту або ту подію. Ви ніколи цього не вгадаєте, навіть якщо знаєте людину дуже добре. Вона завжди може вас здивувати. Марина могла б поставитися до тієї події спокійно, без надмірних емоцій. У неї чуйне серце, і вона могла б сказати: «О, бідолашна жінка, яка трагедія! Я не годна зрозуміти, як це могло статися». Вона могла б виявити співчуття, занадто не переймаючись. Зрештою люди нерідко помирають на тих вечірках, які влаштовують у світі кіно. Або вона могла б у тому випадку, якби навколо нічого цікавого не відбувалося, захотіти – захотіти цілком підсвідомо, врахуйте – драматизувати ситуацію і влаштувати сцену. Але могла існувати й інша причина, яка продиктувала її поведінку.
Дермот вирішив узяти бика за роги.
– Мені хотілося б, – сказав він, – почути вашу думку про існування якоїсь іншої причини.
– Я не знаю, – сказав доктор Джилкріст. – Я не можу бути впевненим. – Він помовчав, а тоді сказав: – У нас існують правила професійного етикету, ви ж бо знаєте. Саме вони визначають стосунки між лікарем і пацієнтом.
– Вона вам щось сказала?
– Не думаю, що я маю право відповідати вам на це запитання.
– Чи Марина Ґреґ була знайома з цією жінкою, Гізер Бедкок? Вона зустрічалася з нею раніше?
– Я думаю, вона була для неї людиною з натовпу, – сказав доктор Джилкріст. – Ні. Проблема зовсім не в цьому. Як на мене, Гізер Бедкок тут узагалі ні до чого.
Дермот сказав:
– А цю мікстуру, яку називають «кальмо», Марина Ґреґ коли-небудь приймала?
– Та вона буквально на ній живе, – відповів доктор Джилкріст. – І те саме можна сказати про всіх у цьому оточенні, – додав він. – Елла Зелінські її приймає, Гейлі Престон її приймає, та що там казати, половина кіностудії її приймає – це найперша мода на сьогодні. Усі ці ліки схожі між собою. Людям набридає приймати одні, і вони переходять на інші, новіші, і не стомлюються нахваляти їх – мовляв, нічого кращого вони раніш не приймали.
– І вони справді так чудово їм допомагають?
– Чудово чи не чудово, – сказав Джилкріст, – а свою роботу вони виконують. Вони вас заспокоюють або збадьорюють, вселяють вам переконаність у тому, що тепер ви спроможні зробити те, чого не могли зробити раніше. Я приписую їх лише в тих випадках, коли не можу відмовити людям, але вони не становлять ніякої небезпеки, якщо приймати їх у нормальних дозах. Вони допомагають людям, які самі собі не можуть допомогти.
– Хотілося б мені знати, – сказав Дермот Кредок, – що саме ви хочете цим сказати.
– Я намагаюся розв’язати складну проблему: у чому саме полягає мій обов’язок, – відповів йому Джилкріст. – Тут ідеться про два обов’язки. Один – це обов’язок лікаря у стосунку до свого пацієнта. Те, що пацієнт йому каже, має конфіденційний характер і має бути збережене в таємниці. Але існує інша точка зору. Лікар може вважати, що його пацієнтові загрожує небезпека. І він повинен вжити заходів. Щоб відвернути цю небезпеку.
Він замовк. Кредок дивився на нього й чекав.
– Так. – сказав доктор Джилкріст. – Я знаю, що повинен робити. Мушу попросити вас, головний інспекторе Кредок, зберегти те, про що я вас попрошу, у таємниці. Не від своїх колег, звичайно. Але від зовнішнього світу, а передусім від людей, що живуть у цьому будинку. Ви згодні?
– Я не можу зв’язувати себе такою обіцянкою, – сказав інспектор Кредок. – Адже я не знаю, про що йтиметься. У загальному плані так, я згоден. Тобто обіцяю вам, що інформацію, яку ви мені надасте, я зберігатиму лише для себе та своїх колег.