– Ні, ні, не обов’язково, – сказала міс Марпл. – Думаю, що давні номери мені теж згодяться.
– Тоді ось вони, маєте їх, – сказала місіс Джеймсон, – тут їх чимала купа, але запевняю вас, ми обійдемося без них. Можете тримати їх у себе доти, доки вам буде треба. Але вам буде важко їх нести. Дженні, як там твоя клієнтка?
– З нею все гаразд, місіс Джеймсон. Я щойно помила їй голову, і тепер вона має добре висохнути.
– У такому разі, моя люба, проведи, будь ласка, міс Марпл додому й допоможи їй віднести ці журнали. Ні, ні, міс Марпл, не клопочіться, для нас це зовсім не проблема. Ми завжди надзвичайно раді зробити для вас усе, що можемо.
«Якими добрими бувають люди, – подумала міс Марпл, – а надто якщо вони знають тебе протягом практично всього свого життя». Місіс Джеймсон з давніх-давен тримала в їхньому селі перукарню, й ось тепер вона вирішила не відставати від прогресу й змінила свою вивіску, написавши на ній:
Проте майстерня залишалася такою, як і раніше, задовольняючи ті самі потреби своїх клієнтів. Тут робили якісну хімічну завивку, могли підстригти й представників молодшого покоління, які не вимагали чогось надзвичайного, проте головною клієнтурою місіс Джеймсон були солідні дами середнього віку з давно усталеними звичками, що не бачили можливості зробити ту зачіску, яку їм хотілося, десь-інде.
– Диво та й годі! – сказала Черрі наступного ранку, коли готувалася пропилососити потужним «Гувером» залу, яку вона досі вперто називала подумки «вітальнею». – Що це у вас таке?
– Намагаюся ознайомитися з тим, як живуть люди у світі кіно, – відповіла їй міс Марпл.
Вона відклала вбік «Новини кіноекрана» й розгорнула «Серед кінозірок».
– Це справді дуже цікаво. І нагадує мені багато про що.
– Фантастичне, либонь, у них життя, – сказала Черрі.
– Життя в них особливе, – відповіла міс Марпл. – І дуже навіть особливе. А проте я згадую принагідно, що колись розповідала мені одна моя подруга. Вона працювала медсестрою в лікарні. Там у них, казала вона, усе так само просто, так само пліткують і розпускають чутки, як і в нас. А від лікарів, молодших і гарніших, просто рятунку немає.
– Але чому раптом ви зацікавилися світом кіно? – запитала Черрі.
– Мені сьогодні досить важко плести, – відповіла міс Марпл. – Звичайно, шрифт у цих журналах досить дрібненький, але я можу скористатися лупою.
Черрі подивилася на неї з цікавістю.
– Ви завжди мене дивуєте, – сказала вона. – Чим ви тільки не цікавитеся!
– Я цікавлюся всім, – відповіла міс Марпл.
– Я хотіла сказати, що у вашому віці ви починаєте цікавитися зовсім новими темами.
Міс Марпл похитала головою.
– Справа не в нових темах. Мене цікавить людська природа, щоб ти знала, а людська природа мало чим відрізняється незалежно від того, про чиє життя йдеться: життя кінозірок, медсестер у лікарні, селян, які живуть у Сент-Мері-Мід, чи, – замислено додала вона, – людей, які оселяються в будинках Нового Кварталу.
– Я не бачу великої схожості між моїм життям та життям кінозірки, – сміючись, промовила Черрі, – на жаль, не бачу. Думаю, ви зацікавилися їхнім життям тому, що Марина Ґреґ та її чоловік оселилися в Ґосінґтон-Холі.
– І тому, що там сталася вельми прикра подія, – сказала міс Марпл.
– Ви маєте на увазі смерть місіс Бедкок? То було нещастя, справді нещастя.
– А що думають про це… – міс Марпл хотіла сказати «в будинках Нового Кварталу», проте ці слова зависли в неї на вустах, і вона трохи змінила своє запитання: – Що думають про це ти та твої друзі?
– Діло темне, – сказала Черрі. – Схоже на вбивство, чи не так, хоч поліція нічого прямо не каже. Але що це могло бути, як не вбивство?
– Я не знаходжу іншого пояснення, – погодилася міс Марпл.
– Це не могло бути самогубство, – сказала Черрі. – Гізер Бедкок не належала до тих людей, які можуть заподіяти собі смерть.
– Ти її добре знала?
– Та ні. Не дуже. Можна сказати, зовсім не знала. Вона була з тих жінок, які полюбляють повсюди стромляти свій ніс. Завжди закликають вступати до того або того товариства, приходити на якісь збори. Енергія з них так і бризкає. Її чоловікові іноді це вкрай набридало, я думаю.
– А вороги в неї були, як ти думаєш?
– Людям вона іноді наостогидала до смерті. А проте я не бачу нікого, хто захотів би вбити її, крім хіба що її чоловіка. Але він людина надто м’якої вдачі й не міг би зважитися на це. Проте, як то кажуть, у тихому болоті чорти водяться. Я чула, що вбивця Кріпен був надзвичайно лагідний, а Гейґ, який топив свої жертви в казані з кислотою, був просто чарівним чоловіком! Тому ніколи не можна бути ні в чому впевненим, хіба не так?