– Не можу не погодитися з вами, – сказав Кредок.
– Але про чийого чоловіка ви говорите, мій любий хлопче?
– А ви про якого думаєте? – запитав Дермот, скинувши на неї гострим поглядом.
Міс Марпл подивилася на нього.
– Джейсон Рад? – запитала вона.
– Ага! – сказав Кредок. – Ваш розум працює в тому ж напрямку, що й мій. Я не думаю, що то був Артур Бедкок, бо не думаю, що вбити хотіли Гізер Бедкок. Я думаю, що жертвою мала стати Марина Ґреґ.
– Це здається майже очевидним, чи не так? – промовила міс Марпл.
– А що ми обоє погоджуємося на цьому, то поле нашого пошуку розширюється. І коли я вам розповім, хто був там у той день, що вони бачили або казали, що бачили, і де вони були або казали, що були, то ви могли б побачити це й самі, якби там були. Тому мої начальники, як ви їх називаєте, нічого не можуть мати проти того, що я обговорюю все це з вами, ви згодні зі мною?
– Ви дуже добре все це сформулювали, мій дорогий хлопче, – сказала міс Марпл.
– Я коротко викладу вам те, що мені розповіли, а потім ми перейдемо до списку.
Він стисло розповів їй про те, що сьогодні почув, а тоді дістав список.
– Убивця хтось із них, – сказав він. – Мій хрещений батько, сер Генрі Клітерінґ, розповідав мені, що колись ви мали тут клуб під назвою «У вівторок увечері». Ви по черзі вечеряли одне в одного, а тоді хтось розповідав історію – історію про якусь подію з реального життя, яка закінчувалася таємницею. Таємницею, розгадку якої знав лише оповідач. І щоразу, розповів мені мій хрещений батько, ви знаходили правильну відповідь. Тож я вирішив прийти до вас і запропонувати вам свою таємницю, щоб ви її відгадали.
– Ваш хрещений батько вочевидь переоцінив мої можливості, – з докором у голосі сказала міс Марпл, – але я маю одне запитання до вас.
– Запитуйте.
– Як у неї з дітьми?
– З дітьми? У неї лише один хлопчик. Психічно хвора дитина, яка перебуває в санаторії, в Америці. Ви про нього запитуєте?
– Ні, – сказала міс Марпл, – я запитую не про нього. Це дуже сумна історія, звісно. Одна з тих трагедій, які трапляються і за які нема кого винуватити. Ні, я маю на увазі тих дітей, про яких я прочитала в одній статті, ось тут. – Вона поплескала долонею по купі газет і журналів, що лежали перед нею. – Дітей, яких Марина Ґреґ усиновила. Двох хлопчиків і дівчинку, якщо не помиляюся. В одному випадку їй написала багатодітна мати, яка не мала досить грошей, щоб прогодувати своїх дітей, і запитала, чи не зможе вона взяти в неї на виховання одну дитину. Про це з солодкавою дурною сентиментальністю писали в багатьох газетах. Мовляв, мати правильно зрозуміла свій материнський обов’язок, і тепер її дитина матиме чудовий дім, добре виховання та блискуче майбутнє. Я не змогла знайти багато інформації про інших двох. Одне з них було дитиною чужоземного біженця, а друге мало американське походження. Марина Ґреґ усиновлювала їх у різний час. Я хотіла б знати, що з ними сталося.
Дермот Кредок подивився на неї з цікавістю.
– Дивно, що ви про це подумали, – сказав він. – У мене самого виникла туманна думка про тих дітей. Але як ви пов’язуєте їх із цією історією?
– Наскільки мені вдалося почути або прочитати, вони тепер із нею не живуть, чи не так?
– Я гадаю, вони добре забезпечені, – сказав Кредок. – Зрештою закони всиновлення наполягають на цьому. Імовірно, вона заснувала для них фонд і переказала туди гроші.
– Отже, коли вона… стомилася від них, – сказала міс Марпл, зробивши коротку паузу перед словом «стомилася», – вони були просто відіслані геть! Після того, як їх виховували в розкоші та в достатку. Це було так?
– Мабуть, що так, – відповів Кредок. – Я точно не знаю.
Він і далі дивився на неї з цікавістю.
– Діти дуже все відчувають, ви ж знаєте, – сказала міс Марпл, хитаючи головою. – Вони відчувають усе набагато гостріше, аніж уявляють собі ті, хто їх оточує. Вони відчувають, коли їх скривдять, відмовляться від них, перестануть звертати на них увагу. Жодні вигоди чи переваги – ні добра освіта, ні заможне життя, ні сталий прибуток, ні успішний початок професійної кар’єри – не допоможуть їм забути про таку кривду. Це рана, яка ніколи не гоїться.
– Так. Але чи не здається вам трохи неприродним, трохи натягнутим думати… А до речі, що саме ви думаєте?
– Я не робила якихось висновків, – сказала міс Марпл. – Мені лише стало цікаво, де вони перебувають і скільки їм тепер років. Вони вже дорослі, судячи з того, що я тут про них прочитала.
– Я це з’ясую, думаю, – повільно промовив Дермот Кредок.