– Та знаю, знаю, – сказав Корніш. – Теоретично можливість, що то був він, існує, але її ймовірність дорівнює майже нулю. Кого там ми маємо ще?
Обидва стали знову переглядати список. У ньому ще залишалося десять прізвищ.
– Ми дійшли з вами згоди, – сказав Кредок, – що тут нікого не пропущено, чи не так?
У тоні його голосу пролунали нотки слабкої надії, що все-таки когось пропущено. Корніш не підтримав його невисловленого сумніву.
– Я думаю, ми можемо бути цілком певні, що тут вони всі. Після місіс Бентрі прийшов вікарій, а після нього – Бедкоки. На сходах було тоді восьмеро людей. Мер і його дружина, Джошуа Ґрайс та його жінка з Нижньої Ферми, Доналд МакНейл із мач-бенгемської газети «Гералд і Арґус», Ардвік Фен, громадянин Сполучених Штатів, міс Лола Брустер, американська кінозірка. Оце вони всі і є. На додачу була там іще фотограф із Лондона, що спеціалізується на художніх знімках. Вона прилаштувала свій фотоапарат у кутку сходів. Якщо розповідь місіс Бентрі про «застиглий погляд» Марини Ґреґ відповідає дійсності й вона дивилася на когось, хто був на сходах, то ми маємо шукати ту персону серед названих мною людей. Мер, на жаль, відпадає. Ґрайси відпадають – вони, наскільки мені відомо, ніколи нікуди не виїздили із Сент-Мері-Мід. Залишається тільки четверо людей. Місцевого журналіста також слід відкинути, дівчина-фотограф перебувала там уже з півгодини – тоді чому Марина Ґреґ зреагувала на її присутність лише тепер? Хто в нас залишається?
– Двоє зловісних гостей з Америки, – сказав Кредок із легкою усмішкою.
– Не можу не погодитися з вами.
– Поки що вони найголовніші з наших підозрюваних, – сказав Кредок. – Вони з’явилися несподівано. Ардвік Фен – давня любов Марини, вона з ним не бачилася вже багато років. Лола Брустер була колись одружена з третім чоловіком Марини, який розлучився з нею, щоб одружитися з Мариною. Думаю, те розлучення не було ані тихим, ані мирним.
– Я зробив би її підозрюваною номер один, – сказав Корніш.
– Справді, Френку? Після того як минуло чи не п’ятнадцять років і сама вона вже двічі виходила заміж?
Корніш сказав, що жінки здатні на все. Дермот погодився з цим загальним твердженням, але зауважив, що ця конкретна версія здається йому щонайменше дивною.
– Але ви не станете заперечувати, що напруженість у стосунках між цими двома жінками залишилася?
– Можливо. Але жодної перспективи я тут не бачу. А як щодо тимчасово найнятих слуг, які розносили трунки?
– На певний час забудьмо про «застиглий погляд», так? Що ж, тут ми в основному все з’ясували. За обслуговування гостей відповідала місцева фірма з Маркет-Бейзінґа. У домі на той час були дворецький Джузеппе та двоє місцевих дівчат, що працюють у буфеті на кіностудії. Я знаю обох. Не надто розумні, але цілком нешкідливі.
– Отже, ви перекладаєте всю роботу на мої плечі. Що ж, я поговорю з репортером. Він міг щось помітити. Потім поїду до Лондона. Зустрінуся там з Ардвіком Феном та Лолою Брустер – і дівчиною-фотографом, як же її звуть? – Марґо Бенс. Вона теж могла щось побачити.
Корніш кивнув головою.
– Я ставлю на Лолу Брустер. – Він із цікавістю подивився на Кредока. – А ви, я бачу, на відміну від мене, не вельми вірите в цю версію.
– Я думаю про її труднощі.
– Труднощі?
– Про те, що їй було б дуже непросто підсипати отруту в келих Марини так, щоб ніхто цього не помітив.
– Такі труднощі існували для кожного, чи не так? Наважитися на це було сутим безумством.
– Я згоден, що лише шаленець міг на таке наважитися, але в тій ситуації Лолі Брустер треба було бути більшим шаленцем, аніж комусь іншому.
– Чому? – запитав Корніш.
– Бо вона була дуже важливою гостею. Вона знаменитість, має гучне ім’я. Усі дивилися на неї.
– Це правда, – погодився Корніш.
– Як тільки вона з’явилася, місцеві люди стали штурхати одне одного ліктями, шепотітися й витріщатися на неї, а потім Марина Ґреґ та Джейсон Рад передали її під безпосередній нагляд секретарів. Для неї це було б дуже нелегко, Френку. Хоч би якою вона була спритною, вона не могла бути певною, що ніхто не бачить її. Це було б для неї великою перешкодою, дуже великою.
– А для інших хіба ні?
– Ні, – сказав Кредок. – Звичайно ж, ні. Візьмімо, наприклад, дворецького Джузеппе. Він наливав трунки в келихи, він їх розносив. Він міг би вкинути одну або дві пігулки кальмо в келих без особливих проблем.
– Джузеппе? – Френк Корніш замислився. – Ви думаєте, це зробив він?