Звичайно, це чиста теорія, а можливо, і чиста нісенітниця, сказав собі Дермот Кредок, водночас обмінюючись чемними фразами з Еллою Зелінські.
– Я хотів би поставити вам одне запитання, міс Зелінські. Обслуговування прийому здійснювалося тут фірмою з Маркет-Бейзінґа, чи не так?
– Так.
– Чому обрали саме цю фірму?
– Я не знаю, – сказала Елла. – Це не входить до моїх обов’язків. Наскільки мені відомо, містер Рад вважав, що буде тактовніше звернутися до якоїсь місцевої фірми, аніж до фірми з Лондона. З нашого погляду, цей прийом був справою досить дрібного масштабу.
– Зрозуміло.
Він дивився на неї. Вона стояла, трохи спохмурнівши, спрямувавши погляд кудись униз. Гладенький лоб, рішуче підборіддя, тіло, що могло б здаватися вельми спокусливим, якби йому це було дозволено, чітко окреслений жадібний рот. А очі? Він подивився на них із подивом. Повіки були червоні. «Невже вона плакала?» – подумав він зачудовано. Було схоже, що так. Але він міг би заприсягтися, що вона не належала до того різновиду молодих жінок, які плачуть. Вона подивилася на нього так, ніби прочитала його думки, дістала хусточку й гучно прочистила собі ніс.
– Ви схопили нежить, – сказав він.
– Це не нежить. Сінна лихоманка. Алергія якогось виду. У цю пору року вона мучить мене завжди.
Почулося тихе дзижчання. У кімнаті були два телефони, один на столі й ще один на іншому столі, у кутку. Задзвонив цей останній. Елла Зелінські підійшла до нього й узяла слухавку.
– Так, – сказала вона, – він тут. Зараз я його приведу. – Вона поклала слухавку. – Марина готова до розмови з вами, – сказала вона.
ІІІ
Марина Ґреґ прийняла Кредока в кімнаті на другому поверсі, що, вочевидь, була її приватною віталенькою, прилеглою до спальні. Після розповідей про її депресію та знервованість Дермот Кредок сподівався побачити тремтячого інваліда. Та хоч Марина й напівлежала на канапі, голос її лунав дзвінко, а очі були ясні. Вона нанесла на обличчя дуже мало макіяжу, та, незважаючи на це, здавалася значно молодшою за свій вік, і він був майже приголомшений стриманим світінням її краси. Вона знаходила свій вираз у витончених лініях її щік та підборіддя, у тому, як вільно спадало волосся, природно обрамляючи її обличчя. Видовжені очі кольору морської води, підмальовані олівцем брови, які завдячували щось мистецтву, але більше природі, теплота й лагідність усмішки – усе це дихало витонченою магією. Вона сказала:
– Головний інспектор Кредок? Моя поведінка була ганебною. Я прошу у вас пробачення. Після тієї страшної події я геть розклеїлася. Мусила б опанувати себе, але не змогла. Мені дуже соромно.
Її усмішка була сумною, лагідною, вона трохи підняла кутики рота. Вона подала йому руку, і він її взяв.
– Було цілком природно, – сказав він, – що вас ця подія засмутила.
– Усіх вона засмутила, – сказала Марина. – Але я не повинна була показувати, що мене вона засмутила більше, аніж будь-кого.
– Справді більше?
Вона дивилася на нього протягом хвилини, а тоді кивнула головою.
– Так, – сказала вона. – Ви спостережливі. Звичайно ж, більше.
Вона опустила очі й довгим указівним пальцем стала легенько колупати підлокітник канапи. Такий жест він якось помітив в одному з її фільмів. Той жест нічого не означав, а проте здавався наповненим значенням. Було в ньому щось від замріяної лагідності.
– Я боягузка, – сказала вона, не підіймаючи погляду. – Хтось хотів убити мене, а помирати мені не хотілося.
– Чому ви думаєте, що хтось хотів вас убити?
Її очі широко розкрилися.
– Бо то в мій келих – у мій коктейль – було підсипано отруту. Тій дурній і бідолашній жінці він дістався внаслідок помилки. Ось чому та подія стала для мене такою жахливою й трагічною А крім того…
– Так, міс Ґреґ?
Вона, схоже, вагалася, чи говорити їй далі.
– Можливо, у вас є й інші причини вважати, що жертвою мали стати ви?
Вона кивнула головою.
– Які причини, міс Ґреґ?