Відчинилися двері, й увійшов Джейсон Рад. Марина обернулася й благально простягла до нього руку.
– Джинксе, любий. Містер Кредок наполягає, щоб я назвала йому того, хто надіслав мені ці жахливі послання. А я не можу. Я знаю, що не можу. Ні я, ні ти нічого не знаємо. Ми не маємо найменшого уявлення, хто б то міг бути.
«Щось вона надто наполягає на цьому незнанні, – подумав Кредок. – Чи не боїться Марина Ґреґ того, що може сказати її чоловік?»
Джейсон Рад із потемнілими від перевтоми очима й ще похмуріший, ніж завжди, підійшов до них. Він узяв Марину за руку.
– Я розумію, вам важко повірити в це, інспекторе, – сказав він. – Але повірте, ні я, ні Марина нічогісінько не знаємо про те, хто б то міг бути.
– Отже, ви перебуваєте в щасливому становищі людей, які зовсім не мають ворогів, так?
Іронія, що прозвучала в голосі Дермота Кредока, була очевидною.
Джейсон Рад злегка почервонів.
– Ворогів? Це надто біблійне слово, інспекторе. І в цьому розумінні, я можу запевнити вас, ворогів у нас справді немає, принаймні, жодне ім’я не спадає мені на думку. Люди, що тебе не люблять, що прагнуть зробити тобі якусь прикрість, обігнати тебе на повороті, якщо зможуть, люди заздрісні й ниці, такі люди справді є. Але від цього ще дуже далеко до того, щоб підсипати тобі отруту в коктейль.
– Щойно, розмовляючи з вашою дружиною, я запитав у неї, хто міг би написати ті листи або бути їхнім натхненником. Вона сказала, що не знає. Та коли ми переходимо до конкретної дії, тут коло звужується. Хтось і справді підсипав отруту в келих. А існує не так багато людей, які могли б це зробити.
– Я нічого не бачив, – сказав Джейсон Рад.
– Звичайно ж, і я нічого не бачила, – сказала Марина. – Бо якби я побачила, як хтось щось укинув у мій трунок, то хіба я стала б його пити чи пропонувати комусь випити?
– Знаєте, я не можу позбутися враження, – лагідно промовив Дермот Кредок, – що ви знаєте трохи більше, аніж розповідаєте мені.
– Це неправда, – сказала Марина. – Скажи йому, що це неправда, Джейсоне.
– Запевняю вас, – відповів Джейсон Рад, – що я цілком і повністю розгублений. Усе це уявляється мені якимсь фантастичним. Я міг би повірити, що це жарт – жарт, який закінчився погано, який виявився небезпечним, проте людина, що його вчинила, навіть на думці не покладала, що він може бути небезпечним…
У його голосі пролунало легке запитання, потім він похитав головою.
– Ні, я бачу, ви не підтримуєте цієї гіпотези.
– І ще одне я хотів би вас запитати, – сказав Дермот Кредок. – Ви, звичайно, пам’ятаєте, як прийшли містер і місіс Бедкок. Вони прийшли відразу після вікарія. Ви привітали їх, я так розумію, міс Ґреґ, у той самий чарівний спосіб, у який вітаєте всіх своїх гостей. Але мені відомо від одного зі свідків, що відразу по тому, як ви привітали їх, ви подивилися через плече місіс Бедкок і побачили щось таке, що стривожило вас. Чи це правда, і якщо правда, то що там було?
Марина швидко відповіла:
– Звісно, це неправда. Стривожило – що таке могло б мене стривожити?
– Саме це ми й хочемо знати, – сказав Дермот Кредок зі спокійною терплячістю в голосі. – Мій свідок дуже наполягає на своєму свідченні, щоб ви знали.
– Хто був вашим свідком? Що саме він або вона бачили?
– Ви дивилися на сходи, – сказав Дермот Кредок. – Сходами підіймалися люди. Там був журналіст, було подружжя Ґрайсів, давніх тутешніх жителів, був містер Ардвік Фен, який щойно прилетів зі Штатів, і була міс Лола Брустер. Хтось із цих людей міг стривожити вас, міс Ґреґ?
– Я ж вам сказала, що не була стривожена, – вона майже прогарчала ці слова.
– А проте вашу увагу було відвернуто від місіс Бедкок. Вона щось вам сказала, але ви їй не відповіли, бо дивилися повз неї на щось інше.
Марина Ґреґ уже опанувала себе. Вона заговорила швидко й переконливо.
– Я можу все пояснити, я справді можу. Якщо ви маєте бодай якесь уявлення про акторську гру, ви легко мене зрозумієте. Настає хвилина, навіть якщо ви дуже добре знаєте свою роль, – власне це тоді й буває, коли ви знаєте свою роль дуже добре, – коли ви починаєте грати її цілком машинально. Ви всміхаєтеся, робите потрібні рухи та жести, промовляєте слова з потрібними наголосами. Але ваш розум блукає десь-інде. І раптом настає жахлива мить порожнечі, коли ви вже не знаєте, де ви є, до якого місця дійшли у своїй п’єсі, якими мають бути ваші наступні рядки. Ти цілком вичерпалася – так ми це називаємо. Щось подібне й відбулося зі мною. Я не дуже сильна, мій чоловік підтвердить, я кажу вам правду. У мене був дуже напружений час і нерви натягнуті до краю, бо я боялася за долю свого останнього фільму. Я хотіла, щоб наше свято відбулося успішно, хотіла бути привітною й люб’язною до всіх. Але дуже й дуже нелегко знову й знову говорити одне й те саме людям, які говорять одне й те саме тобі. Мовляв, вони завжди мріяли зустрітися з тобою. Як одного разу вони бачили тебе на виході з театру в Сан-Франциско або летіли в тому самому, що й ти, літаку. Ти вислуховуєш одні дурниці, але мусиш бути привітною і щось казати у відповідь. Я вже вам казала, ти робиш це машинально, як автомат. Тобі не доводиться думати, що сказати, бо ти вже казала це безліч разів. Я думаю, що несподівано на мене накотилася хвиля втоми. Мій мозок був порожній. І тут до мене дійшло, що місіс Бедкок розповідає мені довгу історію, якої я зовсім не чула, і тепер вона дивиться на мене запитальним поглядом, а я нічого не сказала їй у відповідь і не сказала навіть того, що завжди мовиться в подібних випадках. То була просто втома.