– Так, Доллі. Що там у тебе?
– Знаєш, мені це здається дивним. Секретарка щойно телефонувала з будки публічного телефону, тут, через дорогу. Вона визнала за потрібне пояснити мені, хоч я нічого в неї не запитувала, що вона робить так, бо телефон у їхньому домі вийшов із ладу. Але я зателефонувала туди, і там усе гаразд.
Вона замовкла, чекаючи, що скаже її розумніша подруга.
– Справді? – перепитала міс Марпл. – Це дуже цікаво.
– Чому вона так зробила, як ти гадаєш?
– Либонь, не хотіла, щоб її підслухали.
– Достоту так.
– А для цього може бути чимало причин.
– Так.
– Цікаво, – повторила міс Марпл.
IІ
Важко було уявити чоловіка більш охочого до розмови, ніж Доналд МакНейл. Це був приязний рудий молодик. Він привітав Дермота Кредока з цікавістю й задоволенням.
– Як ваші успіхи? – весело запитав він. – Щось уже розкопали?
– Поки що нічого. Але в майбутньому розкопаємо неодмінно.
– Ви працюєте, як і завжди. У надійному темпі слимаків. Ще не дійшли до того етапу, коли звертаєтеся з проханнями до людей, щоб «допомогли вам у вашому розслідуванні»?
– Я звертаюся з таким проханням до вас, – з усмішкою відповів йому Дермот Кредок.
– Чи треба шукати у ваших словах подвійний зміст? Ви й справді підозрюєте, що я отруїв Гізер Бедкок, але навіщо, на вашу думку, я це зробив? Тому, що хотів спровадити на той світ Марину Ґреґ, чи тому, що давно вже мріяв порішити саме її, Гізер Бедкок?
– Я не висував проти вас жодного звинувачення, – сказав Кредок.
– Ні, звичайно ж, ви цього не зробите, чи не так? Ви діятимете дуже чемно й коректно. Гаразд. Переходьмо до суті. Я там був. У мене була можливість, але чи мав я мотив? Ага, ось що ви хочете знати. Яким був мій мотив?
– Досі я не зміг його знайти, – сказав Дермот Кредок.
– Мені приємно це чути. Я почуваю себе в більшій безпеці.
– Я лише хотів би від вас почути, що ви бачили того дня.
– Я вже розповідав про все місцевій поліції. Вони витягли з мене все, що змогли. Ви знаєте, це принизливо. Адже я перебував на тій сцені, де сталося вбивство. Я практично бачив, як його було скоєно, а проте не знаю, хто його вчинив. Не маю найменшого уявлення. Мені соромно признатися в тому, що я вперше довідався про нього лише тоді, коли побачив, як бідолашна жінка знеможено опускається на стілець, хапає ротом повітря й віддає Богові душу. Звичайно, я багато чого бачив і зміг дати в газету сенсаційний матеріал, але, повірте, я почуваю себе приниженим, що не знаю більше. Я мусив би знати більше. І ви ніколи не переконаєте мене, що та доза призначалася для Гізер Бедкок. Вона була приємною жінкою, правда, любила побазікати, але ж за це людей не вбивають, – якщо, звичайно, вони не вибовкують чиїхось таємниць. Але я не думаю, щоб хтось коли-небудь відкрив Гізер Бедкок якусь таємницю. Вона була не з тих жінок, яку цікавлять таємниці інших людей. Як на мене, то вона була жінкою, яка незмінно говорить лише про себе.
– Схоже, так думали не лише ви, – погодився Дермот Кредок.
– Отже, ми переходимо до славетної Марини Ґреґ. Я не сумніваюся, що існує безліч переконливих мотивів для того, щоб убити Марину. Плутанина з ревнощів, заздрості та любові – усе потрібне для драми. Але хто це зробив? Певно, хтось, у кого відкрутилися гвинтики. Ось вона, моя цінна думка! Ви цього від мене хотіли?
– Не тільки. Я так розумію, що ви прийшли й підіймалися сходами приблизно водночас із мером та вікарієм.
– Правильно. Але то було не вперше, коли я прийшов. Я був там і раніше.
– Я про це не знав.
– Атож, я був старшим, куди пошлють, знаєте, бігав туди-сюди. Зі мною був фотограф, і я спустився вниз, щоб зробити кілька знімків мера, коли той прийшов, трохи розвіятись, забити кілочок туди, де закопаний скарб, і таке інше. Потім я знову піднявся нагору, не так для роботи, як для того, щоб випити. Випивка була класною.
– Зрозуміло. А тепер спробуйте пригадати, хто ще підіймався сходами, коли ви поверталися нагору?
– Там була Марґо Бенс із Лондона зі своїм фотоапаратом.
– Ви знаєте її добре?
– Мені просто доводилося часто зустрічатися з нею. Вона розумна дівчина і свою справу добре знає. Вона знімає всілякі світські церемонії: вечірки, гала-концерти, причому спеціалізується на фотографіях під особливим кутом зору. З претензією! Вона розташувалася в самому кутку середнього майданчика сходів – їй було дуже зручно знімати звідти кожного, хто підіймався нагору й коли його вітали нагорі. Лола Брустер ішла трохи попереду мене. Я не відразу її впізнав. Вона пофарбувала волосся в новий відтінок рудого кольору. Остання мода островів Фіджі. Коли я бачив її останній раз, волосся темно-червоними хвилями обрамлювало її обличчя та підборіддя. З нею йшов високий смаглявий чоловік, американець. Я не знаю, хто то був, але, схоже, велика цяця.