– Чи дивилися ви на саму Марину Ґреґ, коли підіймалися сходами?
– Звичайно, дивився.
– Вона не здалася вам приголомшеною або наляканою?
– Цікаво, що ви це запитуєте. На якусь мить або дві мені здалося, що вона зараз упаде непритомна.
– Зрозуміло, – замислено сказав Кредок. – Ви більш нічого не хотіли б мені сказати?
МакНейл подивився на нього здивованим, невинним поглядом.
– А що я міг би ще сказати?
– Я вам не вірю, – промовив Кредок.
– Але, схоже, ви не сумніваєтеся в тому, що це зробив не я. Можу тільки вам поспівчувати. Можливо, ви мали надію, що я виявлюся її першим чоловіком. Адже нікому не відомо, хто він, відомо тільки, що він був людиною цілком незначущою, і навіть його ім’я забулося.
Дермот широко усміхнувся.
– Ви з нею одружилися у школі? – запитав він. – Чи ще в дитячих повзунках? Пробачте, я поспішаю. Мені треба встигнути на потяг.
ІІІ
На робочому столі Кредока в Скотленд-Ярді височів стосик паперів. Він швидко переглянув їх, а тоді запитав через плече:
– Де зупинилася Лола Брустер?
– У «Савої», сер. Вона вас чекає. Номер-люкс 1800.
– А Ардвік Фен?
– У «Дорчестері». Перший поверх, номер 190.
– Гаразд.
Він підібрав кілька телеграм і прочитав їх, перш ніж засунути до кишені. Читаючи останню, усміхнувся сам до себе.
– Не кажіть, тітко Джейн, що я не роблю свою роботу, – промурмотів він собі під ніс.
Він вийшов і попрямував до «Савою».
У своєму номері Лола Брустер прийняла його так, ніби його прихід був для неї великою радістю. Він уважно роздивлявся її, порівнюючи свої враження з рядками нещодавно прочитаного рапорту. Ще красуня, подумав він, може, занадто пишна, але такі теж мають успіх. Звичайно ж, красуня зовсім іншого типу, аніж Марина Ґреґ. Після того як вони обмінялися необхідними люб’язностями, Лола відкинула з чола своє волосся острів’янки з Фіджі, кокетливо випнула нафарбовані губки, її голубі повіки запурхали над широко розкритими карими очима, і вона сказала:
– Ви знову прийшли поставити мені свої жахливі запитання? Ті самі, які мені ставив місцевий інспектор?
– Сподіваюся, вони не будуть надто жахливими, міс Брустер.
– О, я переконана, що будуть, і я також переконана, що злочин, який ви розслідуєте, скоєно внаслідок жахливої помилки.
– Ви справді так думаєте?
– Атож. Це така нісенітниця. Невже ви думаєте, хтось справді намагався отруїти Марину Ґреґ? Це ж чудова жінка. Усі її обожнюють.
– Навіть ви?
– Я завжди ніжно любила Марину.
– Ет, облиште, міс Брустер, хіба ви трохи не посварилися з нею десь одинадцять чи дванадцять років тому?
– А, ви про те, – відмахнулася Лола. – Я справді була тоді дуже знервована й роздратована, і ми жахливо сварилися з Робом. Ніхто з нас не перебував у нормальному стані. Марина шалено закохалася в нього і вмить затягла його у свої сіті, бідолаху.
– А ви були дуже проти?
– Атож, думаю, я справді була тоді проти, інспекторе. Хоч тепер я бачу, що то була одна з найщасливіших подій у моєму житті. Я була тоді стурбована лише за дітей. Не хотілося руйнувати їхній дім. Боюся, я вже тоді зрозуміла, що я і Роб – люди несумісні. Сподіваюся, ви знаєте, що я одружилася з Еді Ґровсом відразу, як тільки розлучилася з Робом? Я думаю, що кохала його давно, але не хотіла руйнувати свою родину через дітей. Адже так важливо, хіба ви зі мною не згодні, щоб діти мали власний дім?
– Атож, люди кажуть, що ви справді були жахливо засмучені.
– О, люди завжди що-небудь кажуть, – туманно проголосила Лола.
– Але ви казали тоді чимало, міс Брустер, хіба не так? Ви погрожували застрелити Марину Ґреґ, принаймні, я таке чув.
– Я вже вам сказала, що люди багато чого можуть казати. Від мене чекали, що я таке скажу. Звичайно ж, я ніколи б нікого не застрелила.
– Попри те, що ви пальнули в Еді Ґровса через кілька років по тому?
– О, це сталося тому, що ми тоді посварилися, – сказала Лола. – Я втратила терпець.
– Я знаю від дуже надійних свідків, міс Брустер, що ви сказали – і це ваші точні слова чи, принаймні, так мені сказано, – він зачитав зі свого записника: – «Та сучка нехай не думає, що відбулася легко. Якщо я її тепер не застрелила, то зачекаю й добудуся до неї якось інакше. Мені байдуже, скільки доведеться чекати, можливо, багато років, але врешті я поквитаюся з нею».