– О, переконана, нічого подібного я ніколи не казала, – засміялася Лола.
– А я переконаний, міс Лоло, що казали.
– Люди так перебільшують. – Чарівна усмішка осяяла її обличчя. – Я тоді мало не збожеволіла від люті, ви знаєте, – довірливо промурмотіла вона. – Людина може сказати все, що завгодно, коли вона розлютована на когось. Але ви ж не думаєте, що я чекала чотирнадцять років і прилетіла тепер до Англії, прийшла до Марини й укинула смертельну отруту до келиха з її трунком через три хвилини по тому, як побачила її знову?
Дермот Кредок справді так не думав. Така гіпотеза здавалася йому вкрай неймовірною. Він лише сказав:
– Я мушу тільки вказати вам, міс Брустер, на те, що в минулому ви висловлювали погрози на адресу Марини Ґреґ і що Марина Ґреґ була, поза всяким сумнівом, здивована й налякана, побачивши когось, хто в той день підіймався сходами. Цілком природно, в обох випадках підозра падає на вас.
– Але ж люба Марина була в захваті, коли побачила мене! Вона поцілувала мене й вигукнула, як чудово, що я прийшла! О, інспекторе, я справді думаю, що підозрювати мене – велика дурниця з вашого боку.
– Ви й справді живете як одна велика щаслива родина?
– Хай там як, а це куди ближче до істини, аніж усе те, що ви думаєте.
– І ви не маєте жодних міркувань, які могли б допомогти нам? Жодного уявлення про те, хто хотів отруїти її?
– Я ж вам сказала, нікому б не спало на думку вбивати Марину. А взагалі вона жінка дурна. Завжди клопочеться про своє здоров’я, завжди змінює свою думку: то їй хочеться того, то їй хочеться цього, а коли щось одержує, то воно відразу їй набридає. Я не розумію, чому люди її так люблять. Джейсон завжди був у нестямі від неї. Чого цьому чоловікові тільки не довелося витерпіти! Але маємо те, що маємо. Усі схильні терпіти будь-які вибрики Марини, готові на все, аби догодити їй. І тоді вона дарує їм свою сумну, лагідну усмішку й дякує їм! І це, либонь, переконує їх у тому, що їхні почуття не були марними. Я, їй Богу, не знаю, як у неї це виходить. Тож ви ліпше викиньте думку про те, що хтось намагався її отруїти, з вашої голови.
– Я хотів би, – сказав Дермот Кредок. – Але, на жаль, не можу викинути її з голови, бо вона стала реальністю.
– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що вона стала реальністю, адже ніхто не вбив Марину Ґреґ, адже вона жива, чи не так?
– Вона справді жива. Але замах на її життя був.
– Я в це не вірю, ані на мить. Переконана, що той, хто отруїв ту жінку, саме її і хотів отруїти від самого початку, саме її, а не когось іншого. Я думаю, комусь дістануться великі гроші після того, як вона вмерла.
– У неї не було ніяких грошей, міс Брустер.
– Ну, то значить, була інша причина. Хай там як, а я не переживала б за Марину, якби була вами. З Мариною завжди все буде гаразд.
– Ви так думаєте? Мені вона не здається щасливою жінкою.
– О, це тому, що вона так переживає через усе на світі.
Нещасливі кохання. Неможливість мати дітей.
– Вона всиновила кількох дітей? – запитав Дермот, згадавши про наполегливе прохання міс Марпл.
– Здається, так. Проте нічого з того не вийшло, наскільки мені відомо. Вона робить імпульсивні вчинки, а потім жалкує.
– Що сталося з дітьми, яких вона всиновила?
– Не маю уявлення. Вони просто зникли через певний час. Певно, вона просто стомилася від них, як і від усього іншого.
– Зрозуміло, – відповів Дермот Кредок.
ІV
Далі – «Дорчестер». Апартаменти 190.
– Отже, ви головний інспектор… – Ардвік Фен подивився на візитівку, яку тримав у руці.
– Кредок.
– То чим я можу вам допомогти, головний інспекторе Кредок?
– Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я вам поставлю кілька запитань?
– Звісно, ні. Це з приводу тієї події, що сталася в Мач-Бенгемі? Чи то пак – як же називається те село? – у Сент-Мері-Мід?
– Атож. Правильно. У Ґосінґтон-Холі.
– Не розумію, чому Джейсонові Раду заманулося купити такий будинок. Хіба в Англії мало добрих будівель доби короля Ґеорґа або навіть королеви Анни? Ґосінґтон-Хол – суто вікторіанський будинок. Що в ньому може бути привабливого, скажіть-но мені?
– Деяких людей приваблює саме вікторіанська стабільність.
– Стабільність? Так, можливо, ви й маєте слушність. Марина, думаю, має потяг до стабільності. До стабільності, якої в неї ніколи не було, у бідолашної дівчини, саме тому вона й мріє про неї. Можливо, цей дім трохи задовольнить її мрію.