– Я можу сказати вам прямо, навіщо мені потрібна міс Бенс, – пояснив Дермот. – Їй нещодавно довелося бути свідком убивства, скоєного поблизу від Мач-Бенгема, у селі, яке називається Сент-Мері-Мід.
– О, друже, звичайно, звичайно! Марґо повернулася звідти й усе мені розповіла. Підсипали отруту в один із коктейлів, чи не так? Щось подібне. Яке занудне вбивство! Але якщо взяти до уваги, що скоєно його на святі, влаштованому на честь «Служби Святого Іоанна», то воно вже не здається таким занудним, правда ж? Але хіба ви вже не ставили Марґо таких запитань – чи то був хтось інший?
– Залежно від того, як розвивається розслідування, виникають нові й нові запитання, – пояснив Дермот.
– Ви хочете сказати, злочин проявляється. Атож, я тепер це бачу. Злочин проявляється. Як фотографія, правда ж?
– А й справді наша робота – це ніби проявлення фотографії, – погодився Дермот. – Ви зробили дуже вдале порівняння.
– Мені приємно почути це від вас. Та вернімося до Марґо. Ви хотіли б зустрітися з нею просто тепер?
– Так, хотів би, якщо ви мені допоможете.
– У ці хвилини, – сказав молодик, подивившись на свого годинника, – вона, певно, перебуває біля будинку Кітса, на Гемпстед-Гітс. Моя машина стоїть на вулиці. Відвезти вас туди тепер?
– Я був би вам дуже вдячний, містере…
– Джетроу, – сказав молодик. – Джонні Джетроу.
Коли вони спускалися сходами, Дермот запитав:
– А що вона робить біля будинку Кітса?
– Ну, розумієте, ми більше не робимо художні фотографії у студії. Ми хочемо, щоб вони були зняті на лоні природи, овіяні вітром. І по змозі – на якомусь незвичному тлі. Наприклад, строга сукня навпроти в’язниці Вондсворт або фривольний костюмчик біля будинку славетного поета.
Містер Джетроу швидко, але вправно провів машину по Тотенхем-Корт-роуд, через Кемден-Таун і нарешті виїхав на околицю Гемпстед-Гітс. На тротуарі перед будинком Кітса розігрувалася невеличка сцена. Тендітна дівчина в прозорій сукні органді стояла, тримаючи в руці величезного чорного капелюха. Стоячи навколішках трохи далі, друга дівчина відтягувала назад сукню першої так, щоб вона туго облягала її коліна та ноги. Дівчина з фотоапаратом низьким, захриплим голосом давала розпорядження:
– Ради Бога, Джейн, опусти свою гепу. Вона затуляє її праве коліно. Нижче, нижче! Ось так. Ні, трохи лівіше. Так буде добре. Тепер ти заховалася за кущем. Так годиться. Тримайся за нього. Зробимо ще один знімок. Цього разу поклади обидві руки на капелюх. Вище голову. Добре – а тепер нахилися, Елсі. Нижче. Нижче – ти повинна підняти із землі портсигар. Добре. А тепер відступи ліворуч. Та сама поза, лише трохи поверни голову над своїм плечем. Ось так.
– Не розумію, навіщо тобі треба знімати мою гепу, – невдоволено промурмотіла дівчина, яку вона називала Елсі.
– Бо в тебе дуже симпатична гепа, моя люба. На неї приємно дивитися, – сказала дівчина-фотограф. – А коли ти обертаєш голову, то твоє підборіддя підіймається, наче повний місяць над горою. Думаю, на сьогодні можна й закінчувати.
– Привіт, Марґо, – сказав містер Джетроу.
Вона обернула голову.
– А, це ти. Чого тобі тут треба?
– Я привів чоловіка, який хоче тебе бачити. Це головний інспектор з Управління Кримінального Розшуку, Скотленд-Ярд.
Дівчина скинула швидким поглядом на Дермота. Поглядом запитливим і настороженим, але в цьому, як він знав, нічого незвичайного не було. То була досить звичайна реакція на детективів-інспекторів. Дівчина була худа й тонка, уся складена з кутів та ліктів, та попри це мала досить цікаву фігуру. Важкі завіси з чорного волосся спадали по обидва боки її обличчя. Вона здавалася брудною, жовтавою і не вельми привабливою, як на його погляд. Але він бачив, що це дівчина з характером. Вона підняла брови, які були вже трохи підняті мистецтвом макіяжу, і запитала:
– Чим я можу допомогти вам, детективе-інспекторе Кредок?
– Вітаю вас, міс Бенс. Я хотів би запитати, чи не будете ви такі люб’язні відповісти мені на кілька запитань щодо нещасливого випадку, який відбувся в Ґосінґтон-Холі поблизу Мач-Бенгема. Ви були там, наскільки я пам’ятаю, щоб зняти кілька фотографій.
Дівчина кивнула головою.
– Звичайно. Я дуже добре все пам’ятаю. – Вона скинула на нього швидким запитливим поглядом. – Я вас там не бачила. Безперечно, то був хтось інший. Інспектор… інспектор…
– Інспектор Корніш? – запитав Дермот.
– Так.
– Нам цю справу передали трохи згодом.